Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

сьогодні пан Адамек, одужавши та зміцнівши на Марійчиних чудодійних травах, ізнову пішов на полювання. Кілька разів він примічав неподалік од хатини сліди диких кабанів. І от, узявши ратище, два пістолі й ножа, пан Адамек вирушив на лови.

Скрипник з ним не пішов, сказавши, що не любить полювати, не навчений. Що ж, може, й так. Пан Адамек за два з гаком місяці, проведені в лісовій хатині під наглядом чарівної чаклунки Марійки, потроху почав здогадуватися, на яку звірину вмів полювати Скрипник. Петро, перебуваючи в забутті, розмовляв різними мовами, віддавав якісь накази, говорив то про графа, то про султана Ях’ю, а то звертався зі словами до французького короля Луї Тринадцятого, то про щось бесідував з султаном Мустафою… За всім цим крилася якась таємниця. І тепер пан Адамек зрозумів, чому з таким завзяттям ганявся за Скрипником та графом Олександром сеньйор Гаспареоне… У Києві затівається щось не вельми приємне для Стамбула, і Скрипник має до всього цього найпряміше відношення…

Пан Адамек неквапом йшов лісом, іноді грузнучи по коліну в снігу. Вепрам ходити по такому снігу не дуже зручно, тим краще: легше буде панові Адамкові полювати.

Щойно він про це подумав, як побачив неподалік кілька вепрів, що рилися в снігу під дубами, шукаючи жолудів та засохлих грибів. Вітерець повівав від звірів і вони не чули людини. Пан Адамек зумів наблизитися до вепрів кроків на тридцять. Прихилив ратище до стовбура, витяг один з пістолів, підсипав пороху, прицілився в найближчого вепра-трилітка і м’яко натиснув на спуск. Блиснула іскра від кременя, спалахнув порох, і саме в цю мить крайній вепр сторожко підняв голову й рвучко повернув її в бік незнайомого звуку. Куля влучила вепрові просто в вузького щетинистого лоба, проорала в ньому борозну і відлетіла у сніг. Налякані пострілом, дикі свині, тривожно зарохкавши, метнулися в гущавину і тільки підстрелений кабан залишився на місці. Пан Адамек вийняв другого пістоля, налаштував його до пострілу, але стріляти не довелося, — розлючений вепр, мов ядро з турецької гармати, кинувся просто на нього.

Пан Адамек, схопивши ратище, зустрів ним вепра. Здоровий кабан з розгону грудьми нахромився на ратище, пан Адамек відлетів убік, а далі підскочив, мов пружина, і вхопився за гілляку. «Добре, що я її примітив раніше!» — устиг подумати. Під ним топтався поранений вепр. Він підстрибував, рохкав і люто розкидав у різні боки жовто-червону піну, намагаючись дістати свого ворога. Переламане ратище стирчало в нього з-під лівої передньої ноги.

Пан Адамек обережно підтягся на гілляці, яка гнулася і загрозливо тріщала. Сила в руках була не та, що колись, він відчув, як йому стало жарко, як затремтіли пальці. Потемніло в очах, і пан Адамек подумав: «Якщо зараз упаду — кінець!» Але саме ця думка й не дозволила йому впасти. Він сяк-так переліз у розвилку дуба і всівся, мов у сідло, віддихуючись і приходячи до тями. У прострелених грудях шпигало, дихати було важко, і головне — кволість.

Внизу бісився поранений кабан. Ратище дійшло майже до серця, але він іще жив, іще стрибав, іще рвався на ненависний запах людини, тільки дістати ніяк не міг! Ось вепр з розгону кинувся до дуба, прошмигнув повз нього, але ратище зачепилося за коріння і ще дужче увігналося в звіра.

Нарешті вепр упав. Пан Адамек, який уже відійшов од першого потрясіння, скочив з дерева. Вепр спробував підвестися, але не зміг — ноги підігнулися, він упав у сніг мордою і став хапати його гострими іклами.

Пан Адамек вирішив, що треба хапати пістоля і ціляти звіреві просто у вухо… Він стрибнув униз і побачив, як вепр, хитаючись, суне на нього. Він уже не мав у своєму тілі тієї сили, що була ще кілька хвилин тому, він уже нічого не бачив, бо ослаб від втрати крові. Пан Адамек відскочив убік, всунув цівку пістоля у вухо звіреві і вистрелив…

…За кілька годин, вимучений до краю, пан Адамек дотяг-таки вепра до лісової хатинки Марійки. Залишивши вбитого звіря, якого він тягнув на поясі, прив’язавши за ногу, пан Адамек, хитаючись від утоми та п’янкої радості від вдалого полювання, підійшов до дверей.

За дверима чулися голоси…

В лісі було тихо-тихо, а в хатинці говорили голосно й щасливо, — і пан Адамек завмер…

— Коханий мій, — чувся голос Марійки, — я полюбила тебе ще з того вечора, коли, пам’ятаєш, — витягала стрілу.

— А я не хотів тебе любити, — бубонів голос Петра. — Я довго не хотів тебе любити, і тільки після того, як ти мене напоїла водою, я полюбив тебе.

— І ти пам’ятаєш це? — щасливо засміялася Марійка.

— Я нічого не пам’ятаю, пам’ятаю тільки, як ти напоїла мене водою з своїх вуст… Е, ні, я ще пам’ятаю твої зелено-чорні очі, вони були, мов небачені досі зорі в небі. Коли ж я вперше побачив ті зорі? Ага, ще тоді, коли ти з мене тягла стрілу.

— А я тебе вже тоді полюбила. Так полюбила, що захотіла народити тобі сина…

— Марійко моя, — глухо озвався Петро. — Та я ж не знаю, де буду взавтра! Чи в Києві, чи в Стамбулі, чи в Яссах, чи в Парижі.

— Ну й що? Ти завжди будеш зі мною. Зі мною буде твій син, а значить ти…

Пан Адамек грюкнув ногою в двері і закричав:

— Сто дяблув! Хто тут зачинився?

Він знав, хто там, але йому було вже несила слухати слова, які долинали з хатини, і він подав голос.

Мова в хатині враз обірвалася, почулися чиїсь кроки, і на дорозі з’явилася Марійка. Очі світилися щасливо.

— Марійко! — гукнув пан Адамек.

Але Марійка дивилася на нього, нічого не бачачи й не чуючи.

Пан Адамек забув і про своє вдале полювання, і про все на світі, йому заболіло між ребрами так, наче в нього влетіло не дві, а тридцять дві стріли.

— Марійко! — знову гукнув він, а що казати далі, не знав. Йому хотілося кричати, плакати, розметати весь ліс, як отому кабанові, якого він кілька годин тому вполював. Та зараз він забув про все, йому хотілося битися на смерть!

Марійка нічого не розуміла, нічого не бачила й не чула. Тоді пан Адамек схопив її і виніс надвір. Вона стояла боса на снігу, чужа, далека, така далека, що ні на якому коні тепер уже до неї не доскачеш…

Пан Адамек ускочив у хатину й зіткнувся з Петром. Не пам’ятаючи себе зі злості, жбурнув його вбік так, що той упав на лавку.