Альбіна Яблонська - Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська

46. Травми дитинства (Давид)

Мій син сказав усім, що я помер.

Що в нього більше немає батька.

Він зник відтоді, як розповів про зраду його матері.

І навіть гірше.

Для нього я загинув набагато раніше. Ще тоді, коли завів інтрижку з Далілою. І Назар це побачив. Дізнався з нашого листування. До якого я сам випадково підключив свого сина.

Тепер стало зрозуміло, як він так швидко здогадався про нависле розлучення. Щойно побачив, що батьки скандалять.

Він усе відразу зрозумів.

Без зайвих пояснень.

Я був шокований тим, що почув від свого хлопчика. Усе намагався уявити, як це — спостерігати за розвитком стосунків батька з його коханкою. І тримати все в собі.

Назар сподівався, що це не те, на що схоже.

Може, він вірив, що я передумаю.

Схаменуся. Одумаюся.

Що я зрозумію, наскільки це низько й бридко — обманювати дружину, щоб проводити час в іншому ліжку. Просто тому, що можу. І тому що захотілося.

А коли спробував раз — зупинитися вже дуже важко. І що далі ти заходиш у це болото. Що довше ти брешеш і граєш роль хорошого чоловіка. То складніше зробити вибір.

Визначитися, що для твоєї сім'ї буде найкращим варіантом. Перебувати в невіданні довгі роки — тільки б не дізнатися, як низько ти опустився.

Або ж усе викласти як є. Щоб вони мене зненавиділи. Дали мені все те, на що я заслужив за зраду.

— Навіщо ти приїхав? — запитав мене син, коли його однокласники пішли на перерву. — Де мама?

— Мама зайнята роботою.

— Вона обіцяла, що приїде. Чому її тут немає?!

— Обіцяла, та не змогла. Таке буває. Замість неї сьогодні буду я.

— Чому вона мені бреше?! Чому вона мені постійно бреше, як і ти?! Чому мої батьки не можуть бути нормальними?! Адже мама казала, що...

Я не витримав і обірвав його слова:

— А тепер мама сказала, щоб тебе забрав твій батько. І нам із тобою слід поговорити.

— Я не збираюся з тобою говорити. Може, ти не чув. Але мій батько раптово помер. Його немає. І мені вже ніхто його не замінить.

Вчителька тяжко зітхнула і залишила нас наодинці. У порожньому шкільному класі.

Я — безумовно батько року. Покидьок без виправдань. Уже не сподіваюся на прощення. Та все ще відчуваю обов'язок перед сім'єю. Перед ними. Перед Назаром.

І він — моя точна копія. Хлопчик, який надто рано пізнав жорстокість нашого життя. Коли тебе позбавляють дитинства. Навіть не запитавши, чого ти хотів насправді.

А я ж точно знаю, чого він хотів.

Він хотів звичайного життя підлітка.

У якому є мати й батько.

— Знаєш, сину. Коли ти був меншим. Я теж казав тобі, що мій батько помер. Ще коли я був зовсім маленьким. І я його майже не пам'ятаю. — Назар відвів очі й нервово зітхнув. Він не бажав цього чути. Не хотів, щоб я виправдовувався і робив із себе жертву. Мовляв, подивися на мене. Я теж через це пройшов. Тепер твоя черга... От тільки моя історія була іншою. — Насправді я його ніколи й не знав. Я його жодного разу у своєму житті не бачив. Я не знаю його імені. Який він мав вигляд. Скільки років йому було, коли він мене зачав. Я взагалі сумніваюся, що він дізнався про моє існування. Тому що нікому немає діла до підкидька. Якого залишили в пологовому будинку. Адже він нікому не потрібен.

Назара різанули мої слова.

Він обтрусився від байдужості.

І поставив запитання:

— А як же бабуся? Ти казав, що її не стало незадовго до мого народження... Отже, це теж брехня? Ти мені брехав? Навіть у цьому?

— Хочеш її побачити? — Я кивнув на двері і запропонував Назару покататися. — Давай. Тобі нема чого втрачати. Я просто покажу. Відвезу тебе до неї. І ти побачиш усе сам.

Він неохоче сів у машину.

І ми вирушили на околицю міста.

Приїхали на старий цвинтар.

Я зайшов у церковну крамничку і купив там кілька свічок. Побачив квіти. І взяв також їх. То були красиві осінні хризантеми. Пишні, яскраві. Пурпурного кольору.

Може, не ідеальний вибір для могили.

Та їй би сподобалося.

— Чому ми тут? — не розумів Назар. — Я гадав, вона жива.

— Вона жива в моїх спогадах. Як моя єдина мати. І вона буде такою, поки дихаю. І мені б хотілося передати тобі пам'ять про неї... Пробач. Проте без прикрас. І без брехні.

Син підійшов до могили, на якій було прізвище «Савицька». Він провів рукою по чорному мармуру. Вивчав її фотографію.

— Ти схожий на свою матір.

— Навіть більше, ніж ти думаєш, Назаре.

Я розклав квіти.

Перехрестився. Кинув погляд на небеса.

Мені хотілося думати, що вона там. А не внизу. Бо я її пробачив за все, що вона накоїла.

— Вона не була готова до материнства, — дав я просту відповідь на складне запитання. Як так вийшло. Що я став сиротою за живої матері. — У мами не було роботи. Не було свого житла. Вона кочувала з однієї хатинки в іншу. Жила у друзів і знайомих. Періодично зв'язувалася з якимись хлопцями. І от після одного такого знайомства. З'явився я. — Я присів на лавку. Дивився на її фотографію. На жінку, завдяки якій одного разу з'явився на світ. — Вона сказала, що не знала, хто батько. Або, принаймні, хотіла, щоб я так думав. Однак правди я так і не з'ясував. Бо мене записали за матір'ю. А батька я не знайшов. У мене його вважай ніколи й не було.

— Виходить, вона тебе кинула?

Назар дивився на її фото. На посмішку незнайомої йому людини. І намагався зрозуміти, як таке можливо. Щоб мати відмовилася від рідного сина.

— Я ріс в інтернаті. І не знав своїх батьків. Ні тата. Ні мами. У мене не було ні дідусів. Ні бабусь. Нікого. Поки я не виріс. І не почав будувати життя самостійно.

— Тоді звідки ти її знаєш? Вона тебе знайшла?

— Я сам її знайшов, — відповів я. Згадуючи день, коли ми зустрілися. І вона була шокована. Була засмучена. І водночас рада. Що я її відшукав. — Вона багато плакала, коли побачила мене. Вона впала на коліна і благала про прощення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍