Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

повна інформація. Узяти прилади, заміряти фон. А фон був такий: у Брагині — тридцять тисяч мікрорентґен на годину, у Наровлі — двадцять вісім тисяч... Сіють, орють. Готуються до Великодня. Паски печуть, крашанки красять... Яка радіація? Що це таке? Жодних наказів не надходило. Зверху запитують зведення: як іде посівна, якими темпами? На мене витріщаються, як на божевільного: «Звідки? Про що це ви, професоре?» Рентгени, мікрорентґени... Мова інопланетянина.

Повертаємося в Мінськ. На проспекті торгують повним ходом пиріжками, морозивом, м’ясним фаршем, булочками. Під радіоактивною хмарою...

Двадцять дев’ятого квітня. Все пам’ятаю точно. Поденно... О восьмій ранку я вже сидів у приймальні Слюнькова. Пробиваюся, пробиваюся. Мене не приймають. І так до пів на шосту вечора. О пів на шосту з кабінету Слюнькова виходить один наш відомий поет. Ми з ним знайомі:

— Із товаришем Слюньковим обговорювали проблеми білоруської культури.

— Скоро не буде кому розвивати цю культуру! — вибухаю. — Ані читати ваших книжок, якщо ми зараз не відселимо людей з-під Чорнобиля. Не врятуємо!

— Та що ви?! Мені сказали, що там уже все погашено.

Прориваюсь-таки до Слюнькова. Змальовую картину, яку бачив учора. Треба рятувати людей! В Україні (я туди вже дзвонив) почалася евакуація...

— Що ці ваші дозиметристи (з мого інституту) по місті бігають, паніку сіють! Я радився з Москвою, з академіком Ільїним. У нас усе нормально. На прорив кинуто армію, військову техніку. На станції працює урядова комісія. Прокуратура. Там розбираються... Треба не забувати: йде холодна війна. Ми в оточенні ворогів...

На нашій землі вже лежали тисячі тон цезію, йоду, свинцю, цирконію, кадмію, берилію, бору, невідома кількість плутонію (в ураново-ґрафітових РВПК чорнобильського варіанту нароблявся збройовий плутоній, із якого виготовлялися атомні бомби) — загалом чотириста п’ятдесят типів радіонуклідів. Їхня кількість дорівнювала трьомстам п’ятдесяти бомбам, скинутим на Гіросіму. Треба було говорити про фізику. Про закони фізики. А говорили про ворогів. Шукали ворогів.

Рано чи пізно, а відповідати за це доведеться. «Ви станете вимовлятися, — казав я Слюнькову, — що ви тракторобудівник (колишній директор тракторного заводу) і на радіації не розумілись, а я ж фізик, я маю поняття про наслідки». Але як то? Якийсь там професор, якісь фізики сміють повчати Цека? Ні, вони не були зграєю бандитів. Найімовірніше — змова невігластва й корпоративности. Засада їхнього життя, апаратний вишкіл: не висовуватися. Годити. Слюнькова саме забирали до Москви на підвищення. От-от!! Гадаю, мав бути дзвінок із Кремля... Від Горбачова... Мовляв, ви там, білоруси, не зчиняйте паніки, Захід і без того галасує. А правила гри такі, що коли не вгодите вищому начальству, вас не підвищать на посаді, виділять не ту путівку, дадуть не ту дачу... Треба сподобатися... Були б ми й далі закритою системою, за залізною завісою, люди дотепер би мешкали коло самої станції. Засекретили б!! Згадайте: Киштим, Семипалатинськ... Сталінська країна. І далі сталінська країна...

В інструкціях на випадок ядерної війни є припис, щоб при загрозі ядерної аварії, ядерного нападу негайно проводити йодну профілактику населення. При загрозі? А тут... Три тисячі мікрорентґен на годину... Але бояться не за людей, а за владу. Країна влади, а не країна людей. Пріоритет держави беззастережний. А вартість життя людського зведено до нуля. Були ж способи! Ми пропонували... Без оголошень, без паніки... Просто вводити йодні препарати в водойми, із яких беруть питну воду, додавати в молоко. Ну, відчули б не той смак води... Не той смак молока... У місті тримали напоготові сімсот кілограмів препаратів. Так вони й лишилися на складах. У запасниках. Гніву згори боялися дужче, ніж атома. Кожен чекав на дзвінок, на розпорядження, але ні за що не брався сам. Страх особистої відповідальности. У портфелі я носив дозиметра... Навіщо? Мене не пропускали, я їм набрид у великих кабінетах... Я брав із собою дозиметра й прикладав його до щитовидок секретаркам, особистим шоферам, що сиділи в приймальні. Вони лякалися, і часом це діяло — мене пропускали. «Ну, що ви, професоре, істерики влаштовуєте? Один ви, чи що, за білоруський народ піклуєтесь. Людина ж однак від чогось умирає: од куріння, в автомобільних катастрофах, руки на себе накладає». Сміялися з українців. Ті, бач, навколішки в Кремлі повзають, випрохують грошей, медикаментів, дозиметричної апаратури (її бракувало), а наш (Слюньков цебто) за п’ятнадцять хвилин доповів обстановку: «Все нормально. Впораємося самотужки». Похвалили: «Молодця, братці-білоруси!»

У скільки життів обійшлася ця похвала?!

У мене є інформація, що самі вони (начальство) йод уживали. Коли їх обстежили співробітники нашого інституту, щитовидка в усіх чиста. Без йоду таке неможливо. Своїх дітей вони теж тишком-нишком повивозили, од гріха подалі. Самі, у відрядження вирушаючи, мали респіратори, спецроби. Усе те, чого інші не мали. І вже давно не секрет, що під Мінськом годувалося спеціальне стадо. Кожна корова з номерком і прикріплена індивідуально. Персонально. Спеціальні землі, спеціальні парники... Спецконтроль... Наймерзенніше... (Помовчавши). За це ще ніхто не відповів...

Перестали мене приймати. Вислуховувати. Я почав засипати їх листами. Доповідними записками. Розсилав мапи, цифри. В усі інстанції. Назбиралося чотири папки по двісті п’ятдесят сторінок. Факти, тільки факти... Про всяк випадок скопіював два екземпляри, один лежав у мене в службовому кабінеті, а другий удома сховав. Дружина сховала. Чому поробив копії? Маємо пам’ять... В такій країні живемо... Кабінет я завжди сам зачиняв. Приїжджаю з одного відрядження — папки щезли... Усі чотири грубі папки... Але я виріс в Україні, в мене діди — козаки. Козацька вдача. Я далі писав. Виступав. Треба рятувати людей! Терміново відселяти! Ми не вилазили з відряджень. Наш інститут склав першу мапу «забруднених» районів. Весь південь червоний... Південь палав.

Це вже історія. Історія злочину...

З інституту забрали всю апаратуру для радіаційного контролю. Конфіскували. Без пояснень. Дзвінки мені додому з погрозами: «Перестань, професор, людей полохати! Зашлемо туди, де Макар телят не пас. Не здогадуєшся? Забули? Швидко забули!» Тиск на співробітників інституту. Залякування.

Я написав до Москви...

Викликає мене президент нашої Академії Платонов:

— Білоруський народ тебе коли-небудь згадає, ти для нього чимало зробив, але погано, що написав до Москви. Дуже погано! Вимагають, щоб я звільнив тебе з посади. Нащо ти написав? Хіба не розумієш, на кого замахнувся?

У мене — мапи, цифри. А в них? Могли посадити в психушку. Нахвалялися. Міг потрапити в автомобільну катастрофу... Застерігали. Могли порушити кримінальну справу. За антирадянщину. Чи за ящик цвяхів, не заоблікованих інститутським завгоспом...

Порушили кримінальну справу...

Вони свого домоглися. Я зліг із інфарктом... (Мовчить).