Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— Напевно. Я ладен закластись, що ота стародавня різанина є початковою точкою того, чим вони тут займаються. А от чим саме вони займаються, серед білого дня не з’ясуєш. Ця огорожа, здається, в них не дуже міцна. Завітати сюди серед ночі з обценьками — і все буде готово... — Локвуд поглянув на мене. — Спробуймо?

— Звісно, спробуймо. Там може бути череп.

— Я знав, Люсі, що ти погодишся, — він усміхнувся ще ширше. —Точнісінько як раніше...

Лежати в траві було так тепло й затишно — навіть сонце припікало менше, ніж я сподівалась... Та хоч як не хотілось мені звідси йти, пора було повертатися до села — подивитись, як там ведеться нашим колегам.

Ми знайшли їх у пивничці при готелі, де вони приголомшено сиділи в куточку за столиком. їхня прогулянка селом закінчилася тим, що половина мешканців Олдбері-Касл вибралась із своїх домівок і просто-таки закидала їх своїми відчайдушними скаргами. ІЬллі, мушу сказати, вчинила тут якнайкраще — запросила всіх селян до готелю, щоб вони спокійно розповіли там про все. Селяни приходили й свідчили, Кіпс занотовував найважливіші подробиці їхніх розповідей, а Джордж позначав кожен прояв чіткою червоною крапкою на малі. Останній відвідувач тільки-но пішов, залишивши Кіпса з цілим стосом нотаток, а Джорджева мала скидалася тепер на обличчя дитини, що захворіла на віспу. Три червоні крапки було обведено чорними колами.

— Це місця появи Тіні, що крадеться, — пояснила Голлі. — На церковному дворі, на давньому могильнику в дальньому кінці села і отут, на луці, біля хреста, де двоє дівчаток бачили «дядька, що палає». Однак Тінь — не єдина проблема. Лок-вуде. Тут стільки привидів, що я не знаю, як ми з ними впораємось.

— Оце нам і треба вирішити, — відповів Локвуд. — Будь-що роботи вистачає. Ви чудово попрацювали. Ходімо, роздобудьмо чогось до вечері, а тоді сідаймо і спробуймо розібратися в усьому, що почули.

Надвечір ми спорудили для нашої майбутньої операції справжній штаб. Підготували знаряддя, повечеряли. У готелі нам знову запропонували тельбухи, проте Джорджуже встиг зазирнути до сільських крамниць і притяг звідти пакунки з фруктами, бутербродами й сосисками в тісті. Після вечері ми знову зібрались у кутку пивнички — якомога далі від крісла, де полюбляв сидіти біля каміна старий превелебний Скіннер, — і розгорнули на столі Джорджеву малу з Кіпсо-вими нотатками. Деякий час ми уважно вивчали їх. Як і попереджала ГЬллі, це помітно протверезило нас.

— Це забере в нас якнайменше кілька ночей. — зауважив нарешті Локвуд. — Доведеться розбитись на групи й поступово пересуватись від будинку до будинку. — Він прислухався й запитав: — Що це?

— Автомобіль. — відповів Кіпс. — Хтось приїхав.

Локвуд насупився і визирнув у вікно. Аж тут двері відчинились. і до пивнички проникла хвиля холодного вечірнього повітря, що пахло лавандою, яка горіла в жаровнях перед готелем. Усередину ступив високий чоловік, і двері ляснули за його спиною.

У пивничці запала тиша. Ми всі дивилися на гостя — він був такий високий, що у дверях йому довелося нахилитись, щоб не вдаритись об одвірок. Коли ж він випростався, то мало не сягнув стелі своєю білявою чуприною. То був гарний із себе чолов’яга середнього віку, широкоплечий, вилицюватий. з міцним підборіддям. На ньому було тепле зимове пальто на хутрі, з-під якого визирав дорогий костюм, а на руках — пара зелених шоферських рукавичок. Пересувався він неквапом. уся його постать аж випромінювала безмежну самовпевненість. Оглянувши кімнату своїми яскраво-зеленими очима, він одразу помітив нас і подався до нашого кутка.

Ми. звичайно, знали, хто він такий. Плакатами з його обличчям був обклеєний цілий Лондон. На цих плакатах він завжди всміхався так широко, що його зуби скидались на клавіші рояля, а очі виблискували, наче смарагди. Щоразу він тримав у руках якийсь хитромудрий прилад, винайдений метикуватими хлопцями з його інституту, або обнімав рекламного лева. Одне слово, то був не хто інший, як сам Стів Ротвел—у всій його постаті теж було щось рекламне, трохи карикатурне: широка в плечах і грудях, вона стрімко звужувалась донизу й закінчувалась парою малесеньких, ніби жіночих ноженят. Цим він скидався на бульдога з мультфільму й видавався б кумедним, тільки не для мене, бо я добре пам’ятала, як він при мені прохромив рапірою людину.

Умостившись на вільному стільці навпроти нас, він спитав:

— Хто з вас Ентоні Локвуд?

— Це я, сер, — чемно кивнув Локвуд, підводячись і знову сідаючи. — Радий знову бачити вас. Ми з вами зустрічались минулого року на карнавалі. Можливо, ви пам’ятаєте й моїх колег — Люсі, Джорджа та ГЬллі.

Стів Ротвел був з тих людей, які сидять на стільці по-влад-ному, широко розставивши ноги. Він скинув рукавички, жбурнув їх на стіл і відповів:

— ГЬллі Манро я пам’ятаю. Колись вона працювала в мене. А всіх інших теж пригадую. Ви — лакузи Пенелопи Фіттес.

— Пробачте? — Локвуд підняв брову.

— Завжди ходите перед нею на задніх лапках, варто їй тільки свиснути. Лакузи Фіттес. Ось що я хотів сказати.

— Це образа, сер, — відповів Локвуд. Тоді поглянув на Кіпса й додав: — Гаразд. Він справді донедавна служив у компанії «Фіттес». А ми, решта, — цілком незалежна агенція. Може, хочете чогось випити?

—Хіба що кави,—відповів Стів Ротвел. —Дорога була довга.

— Пане Скіннере! Принесіть кави, будь ласка! — попросила ГЬллі. Власник готелю, що саме стояв за прилавком, вибалушив очі, підскочив, мов заєць, і зник.

— Якщо ви голодні, — запропонував Джордж, — тут на кухні є тушковані тельбухи з ріпою.

Ротвел не звернув на нього уваги. Він неквапом розстебнув пальто й зручніше вмостився на стільці, не зводячи очей з Локвуда.

—Пане Локвуд,—нарешті запитав він,—що ви тут робите?

— П’ю чай і працюю з малою. А що таке?

— Ні, я мав на увазі: що ви робите в Олдбері-Касл?

Локвуд усміхнувся:

— Можливо, ви не чули про це, сер... адже у вас стільки важливих справ... у цьому селі спостерігається небезпечне скупчення привидів. Ми приїхали, щоб покінчити з ним.

— А чому саме ви? Зазвичай ви працюєте в Лондоні.

—Нас запросили жителі цього села. їм украй потрібна допомога.

Як і багато самозакоханих людей, пан Ротвел був скупий на усмішки, тож упродовж усієї нашої розмови його обличчя залишалось майже нерухомим.

— Вам. напевно, відомо. — сказав він, — що Олдбері-Касл