Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— два чи три вже впали, — та загалом поросле травою кладовище здавалось цілком спокійним, тихим місцем.

— Отут і ходить Тінь, що крадеться, — розповідав нам Денні. — Мала ГЬтті Флайндерс бачила, як Тінь іде кладовищем і на її поклик із могил піднімаються мерці. Гадаю, що це місце повинне бути першим у вашому списку, пане Лок-вуде. — Де й поділась його недовіра після нашої успішної розправи з Осяйним Хлопчиною; тепер цей клаповухий парубчак був нашим вірним прихильником, уболівальником і гордовито ступав поруч із нами. — Я певен, що з Тінню ви так само впораєтесь. Це ж дурниця!

— А сам ти бачив тут цю Тінь? — запитав Локвуд, роздивляючись на кам’яну дзвіницю, над якою серед блідого неба кружляли гайворони.

— Тут? Ні. Я бачив її в східному гайку, на Стрілецькому пагорбі. Бачите оцей путівець? Пройдіть ним десь із милю — й потрапите туди. До цього пагорба Тінь і вела мерців — мабуть, із нашого церковного кладовища. Всі бліді такі, розмиті, заплутані в плащі Тіні. Та ви й самі все побачите. — додав він, почувши, як зневажливо пирхнув Джордж. — Ви з нею впораєтесь, от побачите.

— Цікаво було б поговорити з Гетті Флайндерс, — зауважив Локвуд.

— Ні, не вийде. Вона потрапила в примарну пастку. Прямісінько біля власних дверей. Вийшла надвір у своїй святковій синій сукенці — і все, бідолашка, готова. Та мої слова тут будь-хто з хлопців підтвердить. Ходімо?

Поки ми йшли путівцем, тишу в Олдбері-Касл обірвав рев моторів. Чотири автомобілі — три легкові й одна невеличка вантажівка з брезентовим тентом — вилетіли з гаю, з боку залізничної станції. Перш ніж переїхати міст, вони пригальмували, потім відігнали гудками кількох гусей, що скупчи-лись на дорозі, й помчали лукою, знову піддавши швидкості. Легкові автомобілі були чорні, а на тенті вантажівки виднів лев — емблема агенції «Ротвел». Біля самісінького готелю «Захід сонця» кортеж повернув і рушив повз церкву в бік лісу на сході. З автомобілів на нас непривітно поглянули якісь похмурі чолов'яги. Потім рев ущух, і над дорогою залишилась тільки хмара пилу.

— Знову це ротвелівське збіговисько! — Денні Скіннер сердито плюнув на узбіччя. — До свого інституту помчали... А нам — дулю! Цей «Ротвел» — неправильна агенція. Не така, як «Локвуд і К°». Нічого до ладу зробити не можуть...

— Твоя правда... — обізвався Локвуд, не зводячи очей з лісу. — Денні, я прошу тебе залишитися з ГЬллі, Джорджем і Квілом. Покажеш їм тут усе, що хочеш. А ми з Люсі швиденько збігаємо на Стрілецький пагорб, де ти бачив Тінь. Я хочу сам поглянути, що там і як. Ми скоро повернемось.

Денні повів решту нашої команди далі, а ми з Локвудом дивились їм услід.

— Тебе ж насправді цікавить не Стрілецький пагорб? — запитала я.

— Що мені той пагорб? Дерева та й годі. Ні, мене більше цікавить те, що за пагорбом. Оте саме стародавнє бойовище. Ходімо.

Ми повернулись до церкви й пітпли дорогою, що вела нас із села до лісу. Невдовзі ми дістались до ветхого дерев’яного мосту7, перекинутого через невеличкий струмок. Від цього мосту, як пояснив нам Денні Скіннер, було недалеко пройти між дубами й буками нагору, до того самого Стрілецького пагорба. Ліс, до якого ми зайшли, ще й досі залишався зимовим, сіро-брунатним, проте й тут відчувався початок весни — з землі пробивались яскраво-зелені стеблини, а на деревах показувався перший, ледь помітний зеленавий серпанок.

Було надзвичайно приємно й легко отак іти лісом разом з Локвудом, радіючи теплому весняному ранку. Повітря було чисте й свіже, птахи виспівували на всі лади. Локвуд мовчав. Він глибоко про щось замислився, і я знала, що це віщує нові пригоди. А я раділа вже з того, що ми йдемо разом, пліч-о-пліч.

За кілька хвилин ми дійшли до того місця, де від дороги ліворуч, у бік відкритої копальні, відходила вузька колія. На узбіччі було насипано акуратний пагорбок із каміння, на якому височів дерев’яний хрест. Під хрестом лежав букет зів’ялих квітів, а на ньому самому видніла поблякла від дощів фотографія чоловіка.

— Хтось, мабуть, потрапив у примарну пастку, — зауважила я. — Або випадково впав у копальню.

— Радше все-таки примарна пастка, — похмуро обізвався Локвуд, розглядаючи копальню. — Тут помирають здебільшого від цього.

Ми мовчки попрямували далі й десь за пів милі побачили яскраво осяяне сонцем поле. Локвуд сповільнив ходу.

— А тут, — порадив він, — звернімо краще до дерев. Там буде безпечніше.

Звернувши з дороги і вирушивши поміж деревами схилом угору, ми невдовзі дістались до вершини Стрілецького пагорба, звідки було чудово видно всю околицю. Намагаючись не виходити з затінку, ми підкрались до самісінького краю, лягли у високу траву й заходились оглядати дослідницький центр Інституту Ротвела.

Він містився трохи віддалік, посередині рівного занедбаного поля, оточеного низькими лісистими пагорбами. Чудове місце для битви, що відбулася багато століть тому: легко було уявити два війська, що зіткнулись на цій створеній самою природою арені. Цікаве, напевно, було видовище, принаймні цікавіше за те, що нині постало перед нашими очима.

Правду кажучи, дослідницький центр Інституту Ротвела уявлявся мені чимось середнім між крематорієм у Клеркен-велі й скляним кубом контори їхньої агенції на Ріджент-стріт. Або принаймні величезним скупченням яскравих чистеньких корпусів, довкола яких снують десятки агентів. Проте нічого такого я не побачила. Внизу, під пагорбом, дорога повертала, вела через занедбані пшеничні поля і уривалась поблизу кількох розкиданих по голій місцині металевих ангарів. Звідси, з вершини, ці ангари скидались на невеличке стадо корів, що лягли перепочити. Ці ангари. з півкруглими покрівлями й нечисленними вікнами, мали тільки дві прикметні риси: вони були вкрай дешеві і вкрай легкі для встановлення. Майданчик довкола ангарів було вирівняно й засипано рінню. З землі стриміли два високі стовпи з прожекторами для нічного освітлення; від прожекторів аж до землі абияк теліпались ветхі дроти. Майданчик зусібіч оточувала огорожа з металевої сітки. За єдиними помітними ворітьми стояли ті самі чотири автомобілі, які нещодавно промчали повз нас. Натомість жодної живої душі видно не було.

— Якийсь непоказний цей дослідницький центр, — зауважила я.

— Справді? — тихо обізвався Локвуд, проте я вловила радісне збудження в його голосі. — Еге ж, непоказний. Зате робота тут триває серйозна. Великі тимчасові ангари за огорожею, прямісінько серед давнього бойовища. Я думаю...

— Думаєш, що це і є