Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

стоїть поблизу одного з відділів мого інституту. Просто-таки в нас на порозі. Ми вважаємо це село за частину своєї території.

Локвуд. одначе, лише всміхався й мовчав.

— Агенції мають поважати недоторканність чужої території. — провадив Ротвел. — Це загальне правило ввічливості. І воно означає, що агенції не можуть претендувати на чужі справи, клієнтів, зони впливу... Хоч це й неписаний закон, ми всі його дотримуємось. За таких обставин я дуже здивований вашою появою в цих краях. Сподіваюсь, що після цього нагадування ви покинете Олдбері-Касл уже завтра.

— Мушу нагадати вам, сер, — відповів Локвуд, — що співробітників вашого інституту повідомляли про тутешнє скупчення ГЬстей. Ви на це ніяк не зреагували. Тож за таких обставин я вважаю наші дії законними і обґрунтованими.

— Тобто ви звідси не виїдете?

— Звичайно, ні!

Знову запала тиша. З’явився пан Скіннер, що поставив на стіл чашечку з чорною кавою й малесенький глечик з вершками.

— Дякую. Зачекайте, — Ротвел пошукав у кишені піджака. дістав звідти гаманець, витяг з нього хрустку банкноту й, навіть не поглянувши на неї, передав Скіннерові. Зачекав, поки господар піде собі, взяв довгими тонкими пальцями порцелянову чашечку, проте пити не став, лише мовчки дивився на чорну рідину.

— Ви здобули собі певну славу, пане Локвуде, — нарешті сказав він.

— Дякую.

—Славу людини, що полюбляє пхати носа до чужого проса.

— Справді? — всміхнувся Локвуд. — А дозвольте-но спитати, хто так вважає? Може, на мене поскаржились ваші співробітники чи компаньйони? Назвіть мені, будь ласка, їхні імена. Можливо, я знаю їх.

— Жодних імен. Це широковідомий факт, — відповів Ротвел. — І це означає, що я стурбований вашою раптовою появою біля мого інституту, де проводяться важливі й витончені дослідження. Я побоююсь, що ви — за своїм звичаєм — можете вийти за межі звичайної роботи агенцій і запхаєте свого носа туди, куди вам не належить. — Він підняв руку, одним ковтком випив каву й поставив чашечку на стіл.

Після нетривалої мовчанки Локвуд запитав:

— Ти щось зрозуміла тут, Люсі?

— Нічогісінько.

— А ти, Джордже?

— Нічого. Наче якась іноземна мова.

— Еге ж, вам слід було б говорити простіше, пане Ротвел, — мовив Локвуд. — Джордж полюбляє довгі вчені слова, яких я не можу второпати, та вас не зрозумів навіть він. Поясніть, чого ви від мене хочете?

Стів Ротвел нетерпляче махнув рукою:

— Ви приїхали сюди через оте скупчення?

— Так.

— І це єдине, що вас тут цікавить?

— А чому повинно бути не так?

— Це не відповідь на моє запитання, — буркнув Ротвел.

— Це все, що я можу на нього відповісти, — сказав Локвуд. — Пане Ротвел, Олдбері-Касл — це не ваша «зона», «територія», «поріг» чи щось подібне. Якщо вам не до вподоби те, що я збираюсь очистити це село від привидів, то подайте на мене офіційну скаргу до ДЕПРІК — і побачите, чим це обернеться для вас. Поки ДЕПРІК не заборонить мені тут працювати, я вільний робити все, що завгодно. А тим часом замовте собі ще чашечку кави і розкажіть мені про оті «важливі й витончені» дослідження, які проводить ваш інститут. Звучить дуже привабливо. Сподіваюсь, невдовзі ми одержимо від вас нові чудові винаходи?

Замість відповіді Стів Ротвел узяв зі стола свої рукавички й важко звівся на ноги. Поглянув у вікно, за яким уже смеркало. й подався до дверей. Аж тут зупинився, ніби йому сяйнула несподівана думка. Стоячи на дверях, він перегороджував своїм тілом світло, кидаючи тінь на Локвуда.

— Ви жвавий хлопчина. — сказав він. — Я не стану перелічувати всі ваші таланти, ви й самі знаєте про них. Краще я скажу про те. чого вам бракує: вміння вчасно зупинитись. Ви надто гордовитий, пане Локвуде. Ця риса мені добре знайома — я сам такий. Боюся, що одного не дуже чудового дня ви зайдете надто далеко, а тому при свідках попереджую вас: не ставайте мені впоперек дороги. Якщо ви зробите це, то неабияк пошкодуєте. Я мушу застерегти вас, хоч і не певен, що ви візьмете це застереження до уваги. Ви неодмінно станете мені впоперек дороги, бо вам цього дуже кортить. Та тільки-но ви це зробите, як я скручу вам в’язи, — він натяг рукавички, застебнув пальто й додав: —А тим часом бажаю вам успіхів у боротьбі з вашою жменькою привидів. Саме така робота й пасує вашій кваліфікації.

Сказавши це, пан Ротвел вийшов. Двері іучно ляснули за його спиною.

Десь із хвилину ми тупились у ці двері, а потім обернулись до Локвуда.

Він усміхнувся нам. Усмішка була довга, лінива, проте очі палали знайомим вогнем.

— Гаразд. — сказав він. — Мушу зауважити, що на людях цей чолов’яга знається чудово. Дотепер я не був певен, чи варто нам розслідувати те, чим займається його інститут. Користь від такого розсліду я оцінював принаймні як п’ятдесят на п’ятдесят Та щойно пан Ротвел вирішив цю проблему за мене. Тепер нам неодмінно треба довідатись, що діється в його лабораторіях.

Ніч огорнула Олдбері-Касл, і ми, зібравшись у пивничці, загасили газові ліхтарі, а Денні Скіннер підкинув дров у камін. Вогонь вигравав на клинках наших рапір, які лежали на столі, й поблискував у наших очах, поки ми перевіряли свої робочі пояси, пакували в рюкзаки сіль і залізні стружки, знову і знову уточнювали за Джорджевою малою свої маршрути. Роботи на нас чекало багато, проте Гості ніколи не набирають повну силу до півночі, тож ми, скінчивши приготування, просто тихенько сіли відпочити. Голлі читала книжку, Локвуд дрімав, розлігшись на лаві, а Джордж запропонував Денні зіграти в шахи й дуже швидко, на свій подив, потрапив у скрутне становище. Я ж сиділа біля каміна й милувалась вогнем.

Лише Кіпс ніяк не міг заспокоїтись. Він походжав туди-сюди, позіхав, розминався, кидаючи на стіни чудернацькі, моторошні тіні. Його волосся, перетягнуте на лобі гумкою від окулярів, метелялось, наче жмуток водоростей: йому кортіло скоріше випробувати ці окуляри в роботі. Врешті-решт, не витримавши, він опустив їх до очей, сів біля вікна й поглянув на темну луку.

— Ще один! — вигукнув він. — Ледве помітний, але я бачу його! Чоловіча постать над містком. Радше за все. Примара!

Я тихенько пирхнула. Локвуд, що лежав, затуляючи очі долонею, гучно зітхнув.

— А ось іще! — засовався Кіпс,