Nilett - Кінець світу: Естелла, Nilett

— Пора повертатися Елі. Всі зачекалися на тебе.

***

І доби не минуло як Вайлет дізналася про місце знаходження старшого Брайта, як пошукова команда вже рушила туди на чолі з найсильнішими аномальними. Дівчину не запитували як саме вона добилася успіху, що пообіцяла. Ліпше обрали тактику мовчки очікувати допоки сама не розкаже.

Як Анджела й казала, під час пошуків у катакомбах, Аарон з Шоном дійсно пропустили один дивний завалений, на перший погляд, тунель, де висіло купа павутиння, саме собою павуків, та навіть сипалося каміння на голову, що свідчило про небезпеку та непрохідність.

— Якщо він десь там… То обов’язковим чином хочу знати як сюди заліз…

— Не смій сваритися з ним. Можливо він побитий або травмований. Стільки днів при темряві та тиші не кожен витримає.

— Я й не думав.

Аарон ступив першим, розганяючи павутиння що прилипало до всього що торкалося його.

Один кілометр, другий, катакомби здавалися нескінченними. Команда навіть думала, що зараз пішим ходом повернеться аж до Естелли. Коли раптом почула дитячий сміх. Всі подумали що це звукова галюцинація, але щоб колективна…

— Ти також це чув?

— Здається Елі не такий вже й самотній…

— Як тут діти могли опинитися?

Пошукова команда пришвидшила свій темп, та невдовзі побачила брякле світло ліхтаря. У кутку дивної кімнати з розвилинами, сидів рудоволосий молодий чоловік, а під обома його руками по одній дитині років так восьми.

Брайт підняв голову, і шоковано поглянув прибулих. Але в очах читалася емоція радості. Його нарешті знайшли і можна буде вдихнути свіжого повітря.

— Елі!

Молодший брат одразу кинувся до свого старшого, та оглядаючи його поступово ще й намагався знайти якісь поранення руками. Зрозумівши, що брат цілий, його ніби одразу попустило.

— Як ви сюди дійшли? — поцікавився Брайт, повільно піднімаючись на ноги, та ховаючи за спиною дітей. Ті трохи побоювалися новоприбулих.

— Ногами. – саркастично відповів Вайт.

— Аароне!

— Він же сам запитав як. Не звучало запитання «якими дорогами».

— Як тебе тільки ще земля носить…

— На руках.

— …

— Краще скажи ти нам о мандрівнику, як ти опинився у таких катакомбах?

— Не знаю. Здавалося я просто пішов до себе вже спати. А коли прокинувся, то вже був тут.

— Тобі нічого дивного не снилося тоді?

— Ні. Якраз навпаки, на диво абсолютно нічого не бачив.

— Значить точно під впливом сюди потрапив. – констатував факт Вайт – Але назад чому не вийшов? Ти ж міг.

— Я намагався, але кожного разу наче блукав. А потім натрапив тут на цих малих. А з ними… Далеко не походиш. Вони зморені.

— Ти теж не ліпше виглядаєш.

— Дорослий організм витримує більше.

— Ясно все. Драма. Але давайте потім. Пора вшиватися. Ці підземні ходи ледь не на голови нам вже падають.

— Тут погоджуся. Повітря жахливе.

— Шон, зможеш малого понести? У нього нога…

— Хоч обох.

Молодший слухняно підійшов, та взяв до себе одного з дітей, поки дівчинка залишалася стояти поруч з рудим. Аарон деякий час лише дивився на дитину, явно зважуючи своє хотіння бути корисним та бажанням як завжди виділитися лінню. Але коли та дівчинка подивилася на нього, він мовчки потягнувся за нею, а та дозволила себе підняти.

— Сам йти зможеш?

— Я за себе подбаю. Головне за дітьми пригляньте.

— У них є батьки?

— У нас був дідусь. – чітко вимовив хлопчик.

— Чому «був»?

— Він нещодавно помер. Був геть стареньким. – заговорила і дівчинка.

— Ви брат та сестра?

— Ні. Ліна просто подруга. Дідусь взяв її до нас рік тому коли монстри загризли її батьків.

— Ну а твої мама з татом де?

— Вони були військовими. Загинули у бою при обороні.

— Сумно.

Це все що видавив із себе Аарон, а от брати Брайт не вимовили ані слова. Вони не сильно зналися на співчутливих словах, так ще й коли їх варто було казати дітям.

Повернення до Першого району де й мав бути Еліас, проходила без зайвого гомону між членами пошукової групи. Мовчав кожен, думав про своє. Елі подеколи розважав гримасами або ж заспокоював посмішками дітей котрі не зовсім розуміли на момент дороги куди їх несуть та хто саме, а молодший Брайт просто при собі радів тому, що старший все ж живий та тепер знову поруч.

У центрального входу офісної будівлі, на них вже очікувала друга частина делегації. Вайлет та Крістофер. Перша була хоч і знервована, але більше, мабуть, через те чи не обманула їх Анджела, поки брат навпаки, хвилювався саме за зниклого товариша. Бачачи їх прибуття, в обох немов каміння з плечей пало. Легкі посмішки тепер виступали на лиця обох з родини Боу.

— Знайшовся таки. – Тихо прошепотів собі під ніс Крістофер, повільно видихаючи, та тепер уміло приховуючи тремтіння своїх рук.

— З поверненням морквинко! Ти схуд! – жартуючи, Вайлет одразу пішла обійматися з новоприбулим.

— Судячи з твоєї інтонації, тебе змушує радіти думка про те, що доля мене трохи потріпала. – Зауважив Брайт, хоча дівчину обійняв у відповідь тієї ж миті.

— Не стверджуватиму протилежного, але все ж радію більше саме через повернення. Ми всі дуже переживали за тебе Елі. Добре, що ти цілий.

— Так. У катакомбах було не дуже…

— Повірю – Дівчина кивнула головою у символ того, що думки їх збігалися. Ну а потім, перевела погляд на дітей. – А ці дітки у нас ким будуть? Де батьки?

— Довга історія. Краще розповімо всередині після того, як нагодували їх та переодягли. Вони змучені та налякані.

— Ага… – Вайлет глянула на свого хлопця, крадькома на Еліаса, а потім знову на Аарона, котрий як раз таки натякав про присутність ще й Кріса – Дітей давай одразу до медичної кімнати, швиденько їх помиємо та переодягнемо, а Шон доти владнає питання з їжею. Нехай суп приготують. Спочатку їм потрібне щось легеньке. А пізніше розберемося із родичами. – Роздаючи вказівки, Вайлет забрала хлопчика з рук Шона – Елі, гадаю тобі не варто показувати куди йти правда ж?