Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Так, — хрипко промовив він. — Розпали вогонь.

Вогник умить згас. Хлопчисько спохмурнів.

— Щось ти не надто чемний.

Натаніель заплющив очі й зітхнув:

— Будь ласка.

— Отак уже краще.

Іскорка стрибнула до найближчої купи уламків, і та запалала. Натаніель пошкандибав до неї й зіщулився поруч, простягти руки мало не в полум’я.

Кілька хвилин джин мовчав, походжаючи туди—сюди кімнатою. Натаніелеві пальці помалу зігрілись, хоч обличчя й досі було заніміле від холоду. Лиш тепер хлопець усвідомив, що джин сидить біля нього навпочіпки й ліниво ворушить багаття довгою палицею.

— Як почуваєшся? — запитав він. — Оклигуєш потроху?

Кілька хвилин джин чемно ждав відповіді, проте Натаніель мовчав.

— Ось що я скажу тобі, — провадив хлопчисько. — Ти — цікавий тип. Я знався з багатьма чарівниками, але такі самогубці мені ще не траплялися. Інший зрозумів би, що з’являтися до могутнього ворога з повинною — це я, мовляв, поцупив твій скарб, — ідея не найкраща. Надто коли ти сам беззахисний. А ти? Це ж треба було стільки напартолити за один день.

—Треба, — коротко відповів Натаніель. Розмовляти йому не хотілося.

— Гм-м... План, безперечно, в тебе був чудовий, тільки я — та й Лавлейс теж — чомусь не зрозумів його. Може, поясниш, що тут і до чого?

— Замовкни!

Джин зморщив носа:

— І це все? Щось небагато... До речі, не забувай: моїм життям ти теж ризикував через оцей раптовий напад докорів сумління, — він засунув руку у вогнище, дістав звідти жаринку й заходився крутити її в пальцях. — У мене був колись хазяїн, такий, як ти. Теж упертий, мов віслюк, і раз по раз сам собі шкодив. Довго він не прожив... — джин, зітхнувши, кинув жаринку назад у вогнище. — Та вже годі. Добре все, що добре скінчилося.

Натаніель уперше за цей час поглянув на джина:

— Добре?!

— Ти живий. Хіба це погано?

На мить Натаніелеві здалося, ніби з полум’я на нього дивиться пані Андервуд. Він потер очі.

— Не хотілося б цього говорити, — провадив джин, — та Лавлейс казав правду. Увечері ти поводився вкрай нерозумно. Чарівники так не чинять. Довелося неабияк попрацювати, щоб урятувати тебе. Куди ти вирушиш тепер? До Праги?

— Що?

— Лавлейс знає, що ти втік. Він тебе шукатиме. Сам розумієш, що йому хочеться заспокоїти тебе навіки. Єдина твоя надія — покинути Лондон і заховатися. Найбезпечніше — за кордоном. Скажімо, в Празі.

— Чому саме в Празі?

— Тамтешні чарівники можуть допомогти тобі. Та й пиво там непогане.

Натаніель скривився:

— Я не зрадник!

Хлопчисько стенув плечима:

—Тоді тобі доведеться розпочинати тут нове життя. Тихеньке й непомітне. Можливостей, нівроку, чимало. Стривай—но... ні, про тяжку фізичну працю не йдеться — ти надто хирлявий. Робітника з тебе не вийде.

Натаніель обурено насупився:

— Я й не збираюся...

Джин, одначе, його не слухав:

— До речі, ти можеш скористатися саме цим. Піти, скажімо, в помічники до сажотруса. Їм завжди потрібні худорляві хлопці, щоб лазити по димарях...

— Зачекай! Я не...

— Або в помічники до водопровідника. Береш вантуз, багор, щітку, лізеш у найближчу трубу — шукати, що там засмітилося...

— Я не...

— Цілісіньке море можливостей! Кращих, ніж бути мертвим чарівником.

— Замовкни! — від власного крику Натаніелеві мало не луснула голова. — Не треба мені твоїх порад!

Він помалу підвівся. Його очі аж палали гнівом. Нескінченні джинові кпини пронизали завісу втоми й горя, і хлопця зненацька обійняла лють, що досі ховалася десь у глибині серця. Лють, породжена провиною, стресом та нестерпними душевними муками. Лавлейс казав, що честі не існує, що кожен чарівник піклується тільки про себе... Що ж, гаразд. Натаніель візьме ці слова до уваги. Більше він таких помилок не робитиме.

Проте Лавлейс помилився й сам. Він недооцінив свого ворога. Посміявся з Натаніеля, потім спробував убити його. А Натаніель уцілів.

— Ти радиш мені тікати? — скрикнув він. — Ні, я не можу! Лавлейс убив єдину людину, що опікувалася мною...

Хлопець замовк. На мить йому стиснуло горло, але очі залишалися сухими.

— Кого? Андервуда? Жартуєш! Він тебе ненавидів! Оце був справді розважливий чоловік!

— Ні. Його дружину. Я хочу помститись за неї. За все, що накоїв Лавлейс.

Джинове пирхання трохи зіпсувало ефект від цих гордовитих слів. Смаглявий хлопчисько встав, сердито хитнувши головою, ніби під тягарем великої мудрості.

— Хлопчику, ти прагнеш не помсти, а забуття. Минулої ночі, у вогні, ти втратив усе. Tепep тобі нема чого втрачати. Я читаю твої думки, як свої власні. Ти просто хочеш виступити проти Лавлейса і здобути славу.

— Ні. Я хочу помсти.

Джин зареготав.

— Це найлегше — податися за своїм наставником та його дружиною до вічної темряви. Легше, ніж почати життя спочатку. Гордощі запаморочили тобі голову. Вони ведуть тебе до смерті. Невже минула ніч так нічого й не навчила тебе? Ти його не подолаєш, Нате. Облиш цю думку.

— Ніколи!

— Річ у тім, що ти, власне, більше не чарівник, — джин повів рукою вздовж пошкоджених стін. — Озирнися! Де ми? Це тобі не теплий будиночок, повний книжок та паперів! Де свічки? Де пахощі? Де затишок? Чи до вподоби це тобі, Натаніелю, чи ні, але ти втратив усе, що треба чарівникові. Багатство, безпеку, самоповагу, наставника!.. Поглянь правді в очі: в тебе немає нічого!

— У мене ще є магічне дзеркало, — заперечив Натаніель. — І ти.

Він поспіхом підсів до багаття. Холод, що панував у кімнаті, досі пронизував його тіло.

— Еге ж. До цього я й збирався перейти, — джин заходився розгрібати