Галина Левтер - Тиха радість, Галина Левтер

Лінин критичний момент тривав з п'ятниці. Вона виявилася неготовою приймати «нового» Ала і його пропозиції. Яким буде життя з ним?  Вірогідність дев'яносто дев'ять відсотків, що сповнене сюрпризів з минулого і всіляких перепадів настрою. Не знати, коли його рване, як гранату! Не знати скільки часу проживе цар у його голові! А ще, вона нічого не знає про нього, як військового, хай і медика. Можливо він робив щось протиправне з ворогом? Може ж бути таке, що когось і вбив…Сам натякав, що не білий і пухнастий! 

Серце дівчини боліло від страшних думок. Воно просило повірити Фредові і не руйнувати того, що оберігалося ними двома стільки років.

— Є запитання? — Бернштейн добре вивчив людську натуру. Приховати від нього тривогу мало кому вдавалося.

— Я зготую нам щось поїсти. Що любиш? — Ліна не бажала викликати сплеск Фредового гніву.

— Правду.

Лінині очки забігали туди-сюди. Врешті вона опустила їх додолу.

— Що нафантазувала знову?

— Нічого.

— Бачу я твоє «нічого»! 

Фред намагався стриматися.  Його втомили розмови й вимучили її сумніви.

— Що тебе тривожить? Як житимемо разом, коли я такий «цікавий» парубок? 

Вона підняла на нього свої очі, повні сліз. Він читав її, наче відкриту книгу.

— Я справді любив і люблю тебе.  — гаряче почав чоловік. — Бажаю захистити  тебе і дати тобі все, чим володіють Бернштейни. Ти заслуговуєш цього. Ми перед тобою у величезному боргу. Разом з тим, я віддаю тобі самого себе, — він зійшов майже на шепіт,— себе, закоханого у  Святошу з юності, пронісшого любов до своєї «тихої радості» через роки…Я ні до чого тебе не збираюся змушувати…

— В подружньому житті всяке буває… —  перервала його монолог Ліна.

— Ти ж там не була! — різко відпарував Фред. 

Через мить докинув:

— Давай лишимо це на потім. Я хотів би  через годинку - дві щось перегризнути. Не проти дозбиратися, затримочка за милою леді. Також варто поспати перед виїздом. В різних кімнатах, звісно.

Останнє речення він промовив з притиском, даючи зрозуміти, що годі порівнювати його з військовими злочинцями чи збоченцями.

— Не заморочуй  собі голови! Вистачить і бутербродів. Якщо що — я в гаражі.  Ти  в будь- який час можеш піднятися наверх, третя кімната зліва. Там приміряєш одяг і взуття. Я даю слово, що підглядати за тобою не буду!

Фред знав упередження цивільних щодо військових, особливо тих, хто побував у гарячих точках. Він не збожеволів, не озлобився до стану звіра, не вбив, хоча не раз палав люттю як на чужих, так і на своїх, не накидався на жінок, бо тримав у серці любов до Ліни Дарченко. Вона йому не вірить. Довіри він ще не заслужив.

— Вибач. — Ліна ніяковіла від своїх страхів і його реакції на це.

— Kein Problem.— кинув німецькою, і обминаючи її, пішов.

Ліна поплелася на кухню. За вечерею Фред обов'язково запитає про те крихке «ми». В безсиллі вона опустилася на коліна і заридала. 

— Господи! Що мені робити? Що? — кликала вона до Бога, вдивляючись у небо. Здавалося, воно заніміло від гуркоту людської зброї і не бажало відповідати на молитви тих, хто  в цьому божевіллі животіє під ним.

Не знати скільки вона так плакала, аж поки не згадалися слова з Нового Заповіту: «Дорожіть часом, тому що дні лукаві».

Ліна усміхнулася й промовила сама до себе:

— Здається я зрозуміла, як мені поводитися з Фредом.