Галина Левтер - Тиха радість, Галина Левтер

Із заходом сонця на Макіївку з гуркотом накинулася темрява. Вона раз по раз змахувала червоним блискучим плащем, даючи надію на тихі зорі, ясні зорі. Були ж то криваві зорі, путівники не в пристань, а у прірву. 

Раніше Ліна любила полюбляла дивитися як приходить вечір, запалюються ліхтарі і місто перетворюється на мерехтливе мереживо. Тепер же, від гуркоту  і тисячі салютів в небі, вона відсахнулася від вікна. Страшно, коли немає поруч Ала. З ним вона в безпеці. Чого гріха таїти: їй з ним добре, до млості.

Він не приходив на вечерю. 

На годиннику стрілка добігала до дев'ятої. 

Ліна вийшла до гаража. Боялася гукати. Заглянула обережно у привідчинені двері. 

Знайома машина, болючі спогади шкільних років. 

— Годі. — твердо мовила сама собі дівчина.— Я роблю йому боляче. Це не по любові.

Обережно переступаючи, щоб бува не зачепити якісь ящики, які плуталися під ногами, заглянула у вікна машини. Фреда не було. Вона оглянула весь гараж, однак його не знайшла. Вже позадкувала назад по стежині між авто й полицями з тисячею всіляких чоловічих дрібниць, як вперлася у Фреда. 

— Мене шукаєш? — його голос збурив тремтіння у животі. Фред стояв за її спиною, дихаючи їй в шию. 

Ліна завмерла. Від того дихання її розмлоїло зовсім. Бажання обіймів і поцілунків вирувало нутром. Що цей чоловік зробив з нею?  Чому так хочеться доторкнутися до нього, загорнутися в його обійми?

— Тебе. — нарешті видихнула гарячий клубок повітря, разом із заповітним словом.

Він опустив майже невагомий поцілунок їй на маківку.

— Чудово!

— Ти не приходив…— прошепотіла вона.

— Захвилювалася?— Фред провокував її на розкриття почуттів.

— Так.

Ал обійняв Ліну. Бережно. Найменше йому хотілося налякати її.

— Дав тобі час подумати над усіма моїми словами.

— Дякую.

— ?

— Що розумієш і не засуджуєш мене за мої сумніви. За те, що так довго і віддано любиш. І я кохаю тебе! Я не хочу бути без тебе. Жити без тебе так боляче! Ця біль роз'їдала мене роками.  А тепер… мене розриває від страху, сумнівів і величезного бажання бути з тобою!

Плечі Ліни здригалися. Сльози застелили очі, в горлі застряг неприємний клубок із спогадів і ридань.

— Я, Александр Фредерік Бернштейн, — торжественно почав Ал,— обіцяю, всі душевні рани Ліни Дарченко акуратно обробити, зашити всі дірочки піклуванням і ніжністю. Обіцяю, все загоїти любов'ю. Чи бажаєш йти за такого мужа? Обіцяю не брати силою, не користуватися становищем, не вчиняти ніяких дій, які зруйнують чи зламають тебе. Обіцяю не тиснути на тебе. 

Помовчавши трохи, додав:

— Останнє мені видаватиметься найважче, однак я прикладу всіх зусиль.  Я працюватиму скільки зможу, аби забезпечувати нашу сім'ю. Я хочу, щоб у нас були діти. Я…

— Я їду з тобою.

— Що?

— Я їду з тобою, щоб бути з тобою. Де б ти не був, я буду слідувати за тобою. Навіть великі води не затопили нашої любові, навіть пожежі життєвих обставин не спопелили почуттів. Я кохаю тебе. В цих лукавих днях, які забирають мир і щастя, я хочу бути твоєю радістю.

Фредерік розвернув її до себе, притиснув так, ніби намагався заховати її в собі навіки. Пестив її волосся. Лишав поцілунки  на чолі, щоках, шиї. Бажав вп'ястися  вустами у вуста. О, якби відпив того солоду, то сп'янівши від любощів, випив би її до дна.

Відсторонивши Ліну від себе, поглянув у той безмежний і розбурханий Всесвіт у очах. Врятували слова, які зірвались ще одним зізнанням:

— «Зближаєсь час, і, радісно тремтячи,

В твої обійми щирі кинусь я,

І скаже поцілуй мені гарячий,

Що будь-що-будь, а ти повік моя!

Моя і невідлучна! Бо сльозами

І горем ти знітована зо мнов!

Нема стіни, перегород між нами!

Не знає стін, перегород любов!…»

Ліна спантеличено дивилася на Фреда. Їй ніхто не казав подібного, не писав і не читав віршів. Ніхто так гаряче і так щиро не говорив про свої почуття. В питанні любові Ал завжди був чесним із нею.

— Гарно. Сам написав? — запитала, бо не знала які таланти ховаються в коханому.

— Ні. Івана Яковича цитую.— усміхнувся Ал.— Я так не вмію.

— Це твій побратим?

— Побратим по любові…Франко. Його позивний по життю.

— Як це? — не могла зрозуміти в чому тут жарт. Його усміх видавав, що він дражниться з нею. Ал не витримав Ліниного розгублено-допитливого погляду.

— Ліно! — її ім'я викотилось із заливним сміхом. — Іван Якович Франко гарно писав. Корифей української літератури,  Той, що Каменяр. 

— Ти!

— Вреднуватий я трохи! Але це не зменшує моєї любові до тебе! 

Вони розсміялися. Потягнулися один до одного. Взялися за руки.

— Давно вивченням віршів захоплюєшся? — питала Ліна поглядаючи на Ала.

— Ні, то не моє. — примружив очі чоловік, — От цього вивчив, коли тринадцять років назад летів до тебе у лікарню! Хотів оригінально освідчитися в коханні, вразити мою «Святошу». Кращого тоді я не знайшов. Хіба…— він знову примружився, вдавши глибоку задуму, — ти напишеш щось нове. Тільки про нас, тільки для нас.

Він притягнув її ближче, знову забрав у обійми. Завтра буде виїзд. Важкий день. Можливо, їхній останній. В такому випадку  щирість в почуттях не відкладається на потім.

Здалеку,  гуркочучи стогоном і плюючись кров'ю, кричала свої пісні війна.

Між Ліною і Фредом панувала тиша, сповнена тихої радості і любові.