Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

Відьми… Лідія… Прокляття…

Лета мала рацію! Рошаіра проклято! Смертельно!

- Але ти казав, що Рошаір не обов’язково має померти. Отже, вихід є?

- Я придумав дещо. Шанси на успіх мізерні. Я майже впевнений, що це не спрацює.

- Що ти вигадав? Кажи!

- Не можу. Якщо Рошаір дізнається, що я сказав тобі передчасно, а ти переповіла все Леті…

- Та байдуже!

- Ні. Я не скажу тобі, Сабі. Поки ні.

- Супер, - я закрила обличчя руками, бо у мене таки не вийшло стримати сльози. Бідний Рошаір! Бідний Макс! Бідна Лета! Як же їх всіх шкода!

- Зіронько, не плач. Моя ідея ще може спрацювати…

- Ти віриш в свої слова?

Макс не відповів. В його очах я прочитала сумнів.

- Я так і знала. Що ж, якщо це все, що ти мені можеш сказати, то я піду. Добраніч.

Витираючи сльози рукавом сорочки, я поплелася в бік виходу.

- Я кохаю тебе, зіронько.

- А я тебе, - тихо сказала, коли була вже біля дверей.

Сподіваюся, що цей їх план спрацює, бо якщо ні… серце Лети розіб’ється. Я ж її знаю. Почуття Лети, вони вічні. Якщо вона визнала когось своїм другом або ворогом – це назавжди. Якщо вона покохала, то це теж назавжди. Вона більше ніколи нікого не впустить у своє серце. Така вона є. Ох, як же я хочу, щоб Рошаір вижив!