Яна Паувел - Відомство мертвих душ. Тіло без душі, Яна Паувел

Андрея перестала тремтіти і різко видихнула. Вийшовши з аудиторії вона глибоко вдихнула і спробувала оживити в пам’яті вчорашній день. Але ретельно все обдумати їй часу не дали. Поліцейський зупинився і відчинив перед нею двері аудиторії.

Андрея одразу ж впізнала директора. Чоловік сидів невдоволений за партою і не приховуючи злоби дивився на прокурора.

— Присідайте, — доброзичливо усміхнувся їй останній. — Директор Кроулмен тут як представник університету, якщо вам не зручно в його присутності, він може вийти.

— Все гаразд, — натягнувши на обличчя ввічливу усмішку відповіла вона і присіла на вказаний прокурором стілець.

— Не хвилюйтеся, це більше формальність. Розкажіть, будь ласка, можливо ви щось чули, чи бачили.

Андрея зібрала себе до купи і неквапливо переказала все, що запам’ятала з минулого ранку. Те як прокинулась від крику і довго не могла зрозуміти, що трапилось. Те, як побачила понівечене тіло біля трипорту.

— Отже, коли все трапилося, ви ще спали…

Андрея кивнула.

— Але знаєте, є в цьому всьому дещо дивне.

— Що саме? — знову усміхнувся до неї прокурор.

— Якщо не помиляюся студентам з першого по третій курс користуватися трипортом без супроводу старших заборонено.

— Тому це і називають збоєм, — нарешті виплеснув своє роздратування директор. — Ми одразу ж відключили усі стаціонарні портали на території університету. Нам довелося змінити розклад занять. Поліція усе дослідила і оглянула, не розумію що ви тут ще винюхуєте?!

— Лер Аніка, — повністю проігнорував директора прокурор, — судячи з вашої особової справи померлий був вашим одногрупником минулого року.

— Що? Тобто… — Андрея нахмурилась, її руки затремтіли, і вона відчула як блідне. — Я не знала, правда…

— Ви не спілкувалися? — продовжив допитувати її прокурор.

— Навіть якщо і спілкувалися, вона не згадає, — несподівано виручив її директор. — У студентки амнезія.

Прокурор кивнув після чого розгорнув папку що стояла перед ним. Деякий час він гортав документи в ній.

— Це якось пов’язано із вашим падінням? — не відриваючись від вмісту папки запитав він.

— Падінням? — розгублено перепитала Андрея.

— Ви впали зі скелі, — згорнувши нарешті папку, промовив прокурор.

— О, то це було падіння… — Андрея стиснула руки в кулаки. — Тобто, усі називали це нещасним випадком, он я і…

Під пронизливим поглядом прокурора Андрея запнулася і замовкла. У прокурора були красиві зелені очі, і зараз вони мало не світилися зсередини.

— Що перше ви пам’ятаєте? — не зводячи з неї очей запитав прокурор і Андрея затамувала подих на мить.

— Ну… — Що сказати? Андрея нахмурилась намагаючись згадати, що перше вона побачила після того як Лірен попрацював над її пам’яттю. — Я бродила ринком… і зустріла Міну. Вона впізнала мене, зцілила і відвела у відділок.

— Ви були поранені?

Андрея опустила погляд на свої руки.

— Я боса бродила вулицями міста, тож…

Її серце калатало як божевільне.

— Що ви робили у відділку? Мені потрібні усі записи.

Андрея підняла голову і побачила як прокурор передає папку, яку до цього тримав в руках поліцейському.

 — Хіба це стосується вчорашнього інциденту? — почервонівши від злості запитав директор і прокурор перевів на нього холодний погляд.

— Лер Аніка, ви не відповіли на моє запитання.

Поки Андрея переказувала все що відбувалося у відділку, прокурор не зводив свого пронизливого погляду з директора.

— А тепер скажіть мені директоре Кроулмен, де перебувала лер Аніка увесь цей час? — холодно запитав прокурор. — А якщо не знаєте, чому тоді адміністрація університету не звернулася з заявою про зникнення студентки в поліцію? Я уже мовчу про так званий «нещасний випадок», про який ви зобов’язані були повідомити негайно.

Обличчя директора мало не посіріло під холодним поглядом зелених очей. Андрея і сама почувалася не краще. Прокурор безсумнівно ставив правильні запитання. І те що трапилося з Анікою однозначно потребує розслідування. Навіть їй усе це здавалося підозрілим. Але чому зараз? Уся ця увага була їй зовсім не потрібна. Більше того, вона увесь час боялася ляпнути щось не те.

— Боюся, мені доведеться надіслати листа в органи опіки і піклування, для проведення ретельної перевірки щодо виконання адміністрацією університету своїх повноважень як законних представників студентів позбавлених батьківського піклування, — обличчя директора побіліло ще дужче, хоча куди далі. — До слова, Гарольд Нокс також знаходився під вашою опікою.

****

Сто п’ятдесят вісім студентів, сорок шість викладачів і ще десятки обслуговуючого персоналу і ніхто нічого конкретного не чув і не бачив. Але найбільше його злило не це, а недбале ставлення адміністрації університету до своїх безпосередніх обов’язків.