Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

розділ 22

Головне придумати план

 

— Це не дівчина, — ображено сказав Кіого, роздивившись дажана з усіх боків.

— Я знаю, — погодився із твердженням Ярослав. На дівчину Нейме при всій своїй миловидності зовсім не був схожий. — Не розумію, чому ти взагалі вирішив, що то може бути дівчина. Гаразд, Сато. Він завжди шукає не там і не тих. Але ти розумніший. І в тебе є з ким радитися.

— Вони не бачили його. Вони казали, що там дракон.

— Хто вони? — зацікавилася обговорювана особистість, недобро примруживши блакитні очі.

— Тебе не стосується, — нешанобливо відмахнувся Кіого.

— Цей ідіот пив кров дракона, — сказав Ярослав.

— Навіщо? — здивувався Кіого.

— Щоби відстежити і впізнати не могли.

— Є способи простіші і не такі руйнівні, — сказав Кіого.

— Наприклад? — зацікавився Нейме.

— Подібність із дзеркалом усередині. Його, звичайно, помітять, але хто саме там ховається, дізнатися не зможуть, доки не зловлять.

— Його легко збити, — відмахнувся дажан.

— Якщо правильно навісити, навіть Табаді зубами не відгризе, — упевнено сказав Кіого.

— Значить, я не вмію правильно, — сказав дажан і похмуро подивився на стіну.

— Я теж багато чого не вмію, — зізнався Кіого. — Але драконячу кров не ковтаю. Це ж гірше за приворотне зілля. Від зілля відразу збожеволів і все, більше ніщо в цьому світі тебе не хвилює. А тут процес затягується на кілька років, характер псується, та й зовнішність змінюється. Один ідіот допився до того, що став схожим на демона. Сам він цього не помічав, взагалі став бачити світ інакше. Він свою родину зжер, уявляєш? Прокинувся одного ранку і зжер. Так і не зрозумів, що сталося, потім шукав їх, доки його не вбили. Хочеш повторити його подвиг?

— Ні, — буркнув Нейме.

— Йому не загрожує, — сказав Ярослав. Нарешті він зрозумів, що йому не подобалося. Він із самого початку випустив з уваги одну річ. Точніше дві. Драконів свисток та свій меч. — У ньому від народження є частка дракона. У всій його родині є. Річ, що колись належала дракону, може утримати в руках лише інший дракон. Або той, у кому є якась частина дракона. Тінь, наприклад, пам'ять чи частина безсмертної душі. Адже дракони не вмирають. Навіть якщо хочуть. Мені Етль говорив. Вони можуть забути себе лише одним способом. Поділити пам'ять і душу на крихітні уламки і доручити родичам-драконам сховати ці уламки в різних місцях. Одні в неживих предметах, перетворюючи їх на амулети, інші розсіяти світами, створюючи у цих світах маяки для інших драконів, третіми обдарувати живих істот, як розумних, і ні. Його предку щось таке дісталося. І він, недоумок, про це знає.

— І що? — зацікавився Кіого.

— Дракони не втручаються у справи людей лише до того часу, поки ці справи не стосуються самих драконів, — сказав Ярослав, обдарувавши Кіого незадоволеним поглядом. — Я ж тобі казав. А справи цього хлопця драконів стосуються. Якщо його сім'я повністю зникне, разом із ними зникне частина дракона.

— Він може піти поскаржитися драконам, — зрозумів Кіого. З логікою в нього було все гаразд.

— Я не знаю, на кого. Ніхто не знає. Навіть свисток не видно, ніби його ніколи не було, — спокійно промовив Нейме, дивлячись на стіну, ніби це була не його проблема, він просто по душевній доброті ділиться ідеями і результатами своїх пошуків.

— Отже, у нас лише одна проблема. Потрібно знайти на кого скаржитися, – сказав Ярослав.

— Ти знаєш як? — посміхнувся Кіого.

— Знаю. Тільки цей ідіот не погоджується.

— Захищає сім'ю?

— Так.

— Що мені треба зробити?

— Те, що було зробив для розриву заручин Ладане.

Кіого зло ощерився, вмить переставши бути красенем.

— І ти знаєш, що їх переконає? — майже заспівав він.

— Знаю, — посміхнувся Ярослав. Скільки завзяття, Кіого, напевно, теж нудно. — Вони не можуть скористатися свистком. Їм треба дати надію. Шлях вирішення проблеми.

— Будемо ловити на цього лиса? — Кивок у бік дажана, щозображував відсутність інтересу до розмови.

— Ні. Він не підходить. У нього фізіономія недостатньо дурна.

— Так, — погодився Кіого. — Якби він був дитиною, могло б вийти. Дитину нескладно переконати, її можна налякати, обдурити, сказати, що так просила матуся. Та мало як ще?

— Я не дозволю нікого лякати, — дуже спокійно промовив Нейме.

Виходить, дитина існує. Або кілька дітей. Дітей сховати набагато легше, ніж когось дорослого. І чим менше дитина, тим простіше її сховати. Маленькі діти взагалі один на одного схожі. Особливо немовлята.

— Не можна нікого лякати, — погодився з Нейме Ярослав. — Вони ж дажани. Маленькі дажани, коли лякаються, можуть невелике місто рознести на шматки. Потрібно зробити так, щоб у тих, хто ховає свисток, думки не виникло, що дитині можна завдати шкоди.

— Ага, — Кіого чомусь розвеселився. — Адже це не складно. Як у казках. Свисток можна віддати тільки добровільно, лише за певних умов, без застосування напрямних плетев, без знахарських складів. Адже дитини переконати не складно. Навіть дажана. Сказати, що так буде краще для всіх. Що це комусь врятує життя.

— Я так і подумав.

— Отже, нам треба вигадати переконливу казку.

— Нам не треба. Ми Етля попросимо. Дракони вміють вигадувати дуже переконливі казки, навіть недовірливий я купився. Заодно йому й поскаржимося. Впевнений, він із радістю нам допоможе.

— У тебе є знайомий дракон? — здивувався Нейме.

— А ти що, не знав, до чиєї кімнати лізеш? Та й чим ти слухаєш? Я вже разів десять говорив про дракона. Я був про тебе найкращої думки, — не залишився в боргу Ярослав.

— Він місцева знаменитість, — сказав Кіого.

— Мені було не до знаменитостей, — обурено пирхнув Дажан.

— Ага, ти рятував сім'ю. Адже вони тут живуть? — спитав Ярослав.

Повинна бити причина, через яку дажан вирішив поставити на вуха саме це місто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍