Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

— Ну що ти, дочко, мені приємно піклуватися про тебе, — щиро каже жінка. Мене дуже зворушила її опіка.

Стук у двері перервав наші обійми, і на порозі з'явився він. Диявол власною персоною. Темно-синій костюм, біла, немов сніг, сорочка і метелик такого ж кольору, як костюм. Черевики блищать, немов зірки в небі, а на вустах грає мрійлива усмішка. Куди подівся той недолюдок, що прийшов до мене в кабінет і погрожував відібрати сина?! Зараз переді мною немов інша людина.

— Час їхати, — поправляючи масивний годинник на зап'ясті, вимовляє Яромир. Красунчик, сучий син, до скреготу зубів. Волосся трохи підстриг і бороду привів до ладу, дуже гарний.

— Так, синку, ми майже закінчили. Залишився останній штрих, — швидко вимовляє Альбіна і дістає з верхньої шухляди комода довгу коробочку. Відкриває і витягує звідти намисто з перлів. Воно просте і дуже гарне. Підійде до будь-якого вбрання. Я, затамувавши подих, дивлюся на прикрасу. — Ось, це мій подарунок. Дуже давно мені його подарувала свекруха, настав час змінити господаря.

— Але я не можу прийняти… — закриваю рот після пронизливого погляду господині будинку.

— Ти — моя невістка, не залежно від того, одружитеся ви чи ні. Для мене ти вже як донька. Дякую тобі за онука! — витираючи сльози, відповідає жінка. Віддає прикрасу Яромиру, і він, ставши позаду, одягає його на мене.

— Дякую, — шепочу одними губами, взявши бабусю за руки. — За те, що прийняли мене як доньку! — відчуваю, як гаряча рідина тече по щоках. Змахнувши сльозу, усміхаюся милій жінці.

— Ну все, я пішла до Тимура, а вам гарного відпочинку! — кидає на прощання Альбіна і, підморгнувши мені, йде геть.

До ресторану ми дісталися швидко і мовчки. Шогіл цілу дорогу обливав мене своїми гарячими поглядами та важко дихав. Тільки зрідка кидав декілька слів.

— Єво, я повинен тобі дещо розповісти, — майже біля ресторану починає розмову Яромир. — Зрозумій, те, що я скажу, тільки для твоєї безпеки.

— Я розумію. Кажи, — дивлячись в очі, ледь чутно вимовляю. Сьогодні я попрошу його розповісти все про ту ніч, і тоді закрию тему. Принаймні дуже на це сподіваюся.

— Не відходь від мене ні на крок. Але навіть якщо станеться так, що ти залишишся сама, не бійся, у нас є союзники на цьому вечорі й вони нам допоможуть. Просто скажи, щоб вони показали тату у вигляді літери “Г”. Якщо у них його немає — тікай.

— Шоголе, ти мене лякаєш. Ти можеш пояснити людською мовою? — вже майже кричу. Відчуваю, як моє серце стукає гучними ударами, а голова від страху затуманюється. На очі навертаються сльози. — Краще додому повернутися, будь ласка, — прошу, зазираючи в очі чоловікові. Там теж страх і переживання.

Яромир проводить рукою по моєму випрямленому волоссю і натискає на носик. Туди ж цілує, обпалюючи моє обличчя своїм подихом. Прикриваю очі й намагаюся зібрати всю свою волю в кулак. Я ж сильна жінка, але поруч з цим чоловіком прокидається маленька дівчинка, яка просить заховати свою силу та впертість і довіритися йому. Віддати кермо управління і просто насолоджуватися життям поруч з цим чоловіком.

— Ти зроби так, як я прошу, а пізніше я тобі все поясню. Добре? — запустивши пальці у моє волосся, хрипить Яромир. Стискаю губи в тонку лінію, щоб не заплакати, і трушу головою на знак згоди. Машина уповільнює свій рух і зупиняється біля головного входу в найпрестижніший готель нашого міста. Тут, на другому поверсі, є великий королівський зал для таких зустрічей. Я була тут одного разу, коли відкривала фонд. Яромир виходить першим і простягає мені руку.

— Прошу, — вимовляє. Вкладаю свою руку в його і виходжу з машини. Світло від камер засліплює очі, а численні запитання не дають зорієнтуватись й взяти під контроль ситуацію. Опустивши очі в підлогу, міцно хапаюся за лікоть чоловіка.

Слава Богу, журналістів на зустріч не пускають, і після того, як увійшли до зали, можна розслабитися. Приємна атмосфера та класична музика додають вишуканості й настрою, а інтер'єр середньовіччя занурює у казку. Мармурова підлога білого кольору, фуршетний стіл, безліч елітних гостей, чоловіки в смокінгах, а жінки в сукнях з останніх колекцій. Загалом, тут зібралися всі вершки суспільства.

— Хочеш чогось? — вигнувши брову, запитує Шогіл. — Тобі можна все, крім алкоголю, я не хочу додому принести сплячу красуню. У мене інші плани на ніч! — зупиняється і наближається до моєї щоки. — Буду старанно працювати над своїми проколами, думаю, тобі сподобається! — цілує в щоку. Від дотиків гарячих губ до моєї шкіри гаряча хвиля розливається по всьому тілу, воскрешаючи у пам'яті безумство, що сталося не так давно. Від спогадів щоки починають горіти, а живіт на дотик, немов підлога цієї зали.

— Я дивлюся, ви нерозлучні? — чую знайомий жіночий голос і підіймаю очі. Навпроти нас стоїть Кароліна в блакитній короткій сукні. Тканина, немов луска у риби, губи покриті червоною помадою, а очі — чорніше хмари. Просто веселка!

— Чого тобі треба? — Шогіл одразу переходить в атаку. Обіймає мене за талію і притискає до себе. А мені подобаються його дії, турбота і переживання.

— Нічого, просто цікаво, хто пустив таку бідноту сюди. Тут, люба, між іншим, таким, як ти — жебракам, не місце! — фиркає Кароліна.

— Дивно, а мені здається, у запрошенні було написано, що запрошують людей, а не пацієнтів пластичної хірургії! — випалюю з усмішкою, хоча всередині пожежа. Її слова мене сильно зачепили, але я зробила хід конем.