Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

— Вас поранено, місіс Вайт?

— Та ні! Це лише подряпина від куща ожини, ось і все…

Вона поправила волосся, ніби намагаючись приховати ним речовий доказ.

— Я не збиралася до них наближатися, — повторила Ділі. — Опинилася там, бо це єдина дорога до мого дому. Я нічого такого не робила. Та й просто дивитися не заборонено. Я до неї не торкнулася, навіть поряд не пройшла. Я взагалі була на іншому березі. Вона мене навіть не бачила.

— Якщо хтось і постраждав, то це ви, місіс Вайт. Я скажу Вонам, що ви не бажали нікому завдати шкоди, коли спостерігали вчора за Амелією. Дівчинку звати Амелія. Ви ж пам'ятаєте, місіс Вайт? А ви назвали її Енн.

У відповідь Лілі помовчала.

— Що ж, місіс Вайт. На сьогодні ми, здається, з цією справою впоралися.

Бесіду було закінчено. Лілі побрела до дверей. На порозі вона боязко обернулася.

Священник повернувся до своїх нотаток, і вже був підніс чашку з чаєм до губ.

— Отче?

Вона вимовила це тим напівшепотом, наче дитина, яка думає: якщо спитає щось стиха, то не відірве дорослу людину від важливої справи..

— Так?

— У неї є цуценя?

Пастор спантеличено глянув на Лілі.

— Дівчинка, яка живе у Вонів. Та, яку вони звуть Амелією.

У неї є собача, щоб із ним гратися?

— Не знаю. Навіть гадки не маю.

— Думаю, вона б хотіла мати цуценя. Маленького тер'єра. Коли побачите містера Вона, коли розповідатимете йому, що я більше не буду слідкувати за ними з того берега — може, підкажете йому?

Пасторові забракло слів у відповідь.

Частина З

Найдовший день

Улітку редкотський «Лебідь» перетворювався на щонаймиліше місце, яке можна собі уявити. Одразу за шинком до ріки збігали трав'янисті схили, а сама вона погідно віддавала себе в розпорядження людей для втіхи та задоволення. Можна було орендувати ялик, човен із кормовим веслом або плоскодонку для риболовлі чи катання. Марго виносила столи надвір для любителів погрітися під вранішнім сонечком. Якщо вдень ставало надто спекотно, то в тіні дерев можна було розстелити пледи для пікніка. Вона кликала дочок, не менше трьох водночас, і «Лебідь» оживлявся голосами Малих Марго, що працювали на кухні, наливали напої, бігали туди-сюди із тацями з їжею, лимонадом і сидром. У них для кожного знаходилася усмішка, і вони ніколи не втомлювалися. Поклавши руку на серце, можна стверджувати, що влітку натрапиш на небагато місць, котрі більш ідилічні за «Лебідь».

Та цього року все було інакше. Переважно через погоду. Навесні дощі були регулярними та помірними, що дуже потішило фермерів, які очікували гарного врожаю. Літо наближалося. Усі сподівалися погрітися на сонечку, а дощі й не думали зупинятися, навпаки — стали довшими та частішими. Любителі річкових прогулянок відчалювали від берега при мжичці, легковажно сподіваючись на те, що по обіді розпогодиться. Але коли дощ починав періщити з усією силою, вони одразу збирали речі й відправлялися додому. Чотири чи п'ять разів Марго, критично придивившись до неба, наважувалася виставити столи та стільці надвір, але майже завжди невдовзі їй випадало заносити їх усередину. Літня кімната також спорожніла. «Добре, що в нас була така прибуткова зима, — казала вона, пригадуючи натовп, що набивався в кімнату, щоб послухати історію про дівчинку, яка спочатку потонула, а потім повернулася до життя. — Якби не це, нам було б непереливки». Двох Маленьких Марго вона відправила до чоловіків і дітей, і вони удвох із незаміжньою дочкою та Джонатаном на підхваті якось давали собі раду з роботою.

Джо почувався кепсько; липкі літні тумани, що часто висіли над рікою, були шкідливими для його легень. Він звик до того, що в цю пору року йому стає трохи легше, але цього разу з приходом літа нічого не змінилося, і Джо поринав у провалля своєї хвороби не рідше, ніж узимку. Блідий і тихий, сидів біля вогнища, а навколо нього випивали та гомоніли завсідники.

— Не хвилюйтеся за мене, — відповідав він на їхні питання. — Зі мною все добре. Вигадую нову історію.

— Сподіваюся, після літнього сонцестояння погода покращиться, — повторювала Марго.

У день літнього сонцестояння за давньою традицією відбувався літній ярмарок, а цього року ще й весілля Овена Олбрайта і його економки Берти. Марго розраховувала, що цього дня буде багато роботи: вранці — весільний сніданок,[7] а по обіді відвідувачі ярмарку неодмінно забажають утамувати спрагу. Спочатку її оптимізм здавався всім дещо перебільшеним, але вже на третьому тижні червня стали помітні значні покращення. Люди почали прогнозувати, що дощі скоро будуть коротшими та слабшими. Так воно й сталося. Крізь сірі хмари почало проглядати блакитне небо, і навіть двічі поспіль видалися сухі полудні. З наближенням найдовшого дня року очікування лише зростало.

Прийшов день літнього сонцестояння — й одразу яскраво засяяло сонце.

«Як на мене, — думав собі Генрі Донт, готуючи біля церкви камеру для весільного знімка, — так аж надто яскраво. Краще поставлю її там, щоб блимів не було».

Молодята й гості вийшли з храму. Священник був у літньому настрої. Вранці він відчинив вікно і стояв біля нього голий по пояс, відчуваючи сонячне тепло на своєму блідому тілі та незасмаглому обличчі й примовляючи: «Слава, слава, слава!» Про це нікому, крім нього, не було відомо, але всі, спускаючись сходами, помітили його веселу усмішку і відчули міцний потиск руки.

Донт поставив Овена і його молоду на найзручніше місце і попросив місіс Олбрайт взяти під руку містера Олбрайта. Овен, який і досі не призвичаївся називати дружину Бертою, а не місіс О'Коннор, уже знав, як це — позувати для портрета, адже він це робив декілька років тому. Берта також бачила декілька фотографій, тож приблизно уявляла, як це. Пара випрямилась і завмерла, повернувши до камери серйозні та гордовиті обличчя. Навіть кпини від почарківців Овена з «Лебедя» не порушили урочистості, й поважне подружжя відбилося за допомогою сонячного світла на скляній пластині, що переживе їх самих на багато, багато років.

Коли знімок був готовий, весільна процесія вирушила на прогулянку вздовж берега. «Який день! — повторювали вони, крокуючи і милуючись чистим блакитним небом. — Який чудовий день!» Так вони всі разом і дійшли до редкотського «Лебедя», а там уже Марго винесла на берег столи та прикрасила їх квітами, й Маленькі Марго чекали на них із прохолодними напоями у глечиках, накритих гаптованими бісером серветками.

Події шестимісячної давнини видавалися тепер такими далекими, бо в літній день