Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

Раптом почувся крик:

— Ось він!

Я зірвався на рівні, схопив стілець, жбурнув його в голову тому, хто побачив мене, наштовхнувся на когось за рогом, щосили штовхнув його і кинувся сходами вгору. Але мій супротивник утримався на ногах і погнався за мною. На верхньому майданчику була купа розмальованого посуду... знаєте... Вази... Тож на верхньому майданчику я зупинився, обернувся, вхопив одну вазу і розтрощив її об голову найближчого переслідувача. Купа ваз завалилася, і я чув, як люди кричали й бігали. Я кинувся в буфетну; там був чоловіку білому, мабуть, кухар, який теж погнався за мною. В розпачі я повернув за ріг іще раз і опинився серед ламп і залізних виробів. Я скочив за прилавок, і тільки-но підбіг кухар, який був на чолі погоні, я пожбурив у нього лампу. Він упав на підлогу, а я за прилавком почав якомога швидше скидати одяг. Пальто, куртка, штани, черевики — це все легко, а от светр прилип до тіла, неначе друга шкіра. Я чув, як біжать люди; кухар лежав по той бік прилавка непритомний, а може, просто переляканий, і я знову побіг...

— Сюди, полісмене! — почув я.

Я знову опинився у меблевому відділі, в кінці цілої низки шаф. Я сховався між ними, ліг на підлогу і, звиваючись, як вугор, скинув светр і все інше. Коли з-за рогу вибіг полісмен із продавцями, я знову був вільною людиною, хоча задихався і тремтів зі страху. Вони кинулись на жилетку й кальсони, схопили штани.

— Він скидає крадене, — сказав один із продавців. — Він десь тут.

Але знайти мене вони все ж таки не змогли.

Деякий час я дивився, як вони шукають мене, і кляв долю, бо втратив одяг. Тоді пішов у буфетну, випив молока і сів біля каміна, щоб усе обміркувати.

Невдовзі прийшли двоє служників, обговорюючи цю пригоду. Звісно, думали вони дурниці. Я послухав оповідь про шкоду, яку я заподіяв (це було перебільшення) і припущення про те, куди я зник.

Я знову замислився. Винести щось звідси після такого було неможливо. Я зійшов униз, на склад, подивитися, чи не можна щось запакувати й вислати поштою, але не зрозумів їхньої системи. Близько одинадцятої години, побачивши, що сніг розтанув і потеплішало, я, втративши надію розжитися тут чимось, вийшов на вулицю. Я був мало не в розпуці й не мав планів на майбутнє.

Розділ XXIII

На Друрі-лейн

— Отже, — сказав Невидимець, — ви тепер розумієте недоліки мого стану. Я не мав ні житла, ні одягу. Якби я одягнувся, я би втратив усі переваги, перетворився б на щось дивне і потворне. Я мусив голодувати, бо якби почав їсти, тобто наповнювати себе непрозорою матерією, то знову став би видимим.

— Я не подумав про це, — промовив Кемп.

— І я теж. Сніг указав мені й на інші небезпеки. Якщо я потрапляв під сніг, то не міг ходити, оскільки відразу ж ставав видимим. Дощ робив з мене водяний контур, якийсь блискучий обрис людської постаті, бульбашку. А у тумані я скидався на ще невиразнішу мерехтливу бульбашку. Крім того, ходячи по вулицях, та ще й при нашій лондонській погоді, я збирав би на собі бруд, сажу та пил. Я не знав, коли б став видимим, але розумів, що довго чекати не доведеться.

— Не в Лондоні, в усякому разі.

— Я пішов до району поблизу Грейт-Портленд-стрит і опинився на тій вулиці, де жив раніше. Перед будинком, який я спалив, стояв натовп, і руїни ще диміли, тому далі я не пішов. Мені був потрібен одяг. У вітрині однієї з крамничок, у яких продають усілякі дрібниці: газети, солодощі, іграшки, канцелярське приладдя, ялинкові прикраси, — я побачив цілу колекцію масок та носів, і в мене майнула та сама думка, що й напередодні у відділі іграшок в «Омніумі». Я вирушив до глухих вулиць на північ од Оренда, де, як я пам’ятав, є крамниці театральних костюмів.

День був холодний, дув пронизливий північний вітер. Я йшов швидко, щоб на мене не наскочив хтось іззаду. Кожне перехрестя було небезпечним, за кожним переходом я мусив пильно стежити. На розі Бердфорд-стрит один чоловік, коли я намагався обійти його, несподівано повернув назад і штовхнув мене на землю, майже під колеса екіпажа. Візники вирішили, що в нього запаморочилося в голові. Я був так вражений, що пішов на ринок Ковент-Гарден і присів у закутку біля лотка з фіалками, ледве переводячи подих. Але я мусив іти далі, оскільки застудився і боявся, що чхання приверне до мене увагу й викриє мене.

Нарешті я знайшов те, що було потрібно, — маленьку брудну крамничку у провулку поблизу Друрі-лейн. У вітрині я побачив багато театральних костюмів, перук, туфель, фальшивих коштовностей, фотографій. Крамничка була старомодна, низька і темна. Вона розташовувалася на першому поверсі кількаповерхового будинку. Я не побачив нікого й увійшов до крамниці.

Коли я відчиняв двері, задзвенів дзвоник. Я залишив двері відчиненими, а сам сховався в кутку за великим дзеркалом. Хвилину чи дві ніхто не з’являвся. Потім я почув важку ходу, і до крамниці зайшов якийсь чоловік.

Я мав план, який полягав у тому, щоб піднятися нагору, сховатися там і, дочекавшись слушної нагоди, знайти підхожу перуку, маску, окуляри та костюм і вийти між люди у більш-менш пристойному, хоча й трохи дивному вигляді. Якби я побачив гроші, то вкрав би і їх.

Чоловік, що ввійшов у крамницю, був малий на зріст, худий, згорблений, похмурий, з довгими руками і короткими кривими ногами. Очевидно, мій прихід перервав його трапезу. Він очікувально оглянув крамницю. Побачивши, що нікого немає, він здивувався, а потім розізлився. «Бісові хлопці!» — вилаявся він і вийшов на вулицю. Повернувшись, він сердито причинив двері ногою і, бурмочучи, подався до свого житла.

Я пішов був за ним, але на звук мого руху він зупинився як укопаний. Я був вражений тим, який гострий у нього слух. Він зачинив двері будинку просто перед моїм носом.

Я сумнівався. Раптом його кроки почулися знову, і двері знову відчинилися. Він іще раз із підозрою оглянув крамницю. Потім, бурмочучи, подивився за прилавком, в одному кутку, потім у другому, а потім зупинився вагаючись. Двері до будинку він залишив відчиненими, і я прослизнув до кімнати.

Кімната була бідна, дивна, на підлозі валялася ціла купа масок. На столі холонув його запізнілий сніданок,