Василь Биков - Знак біди

Степанида поволі кульгала від воріт, сильно припадаючи на одну ногу, і він згадав: зо два дні тому скаржилась, що болить п’ята, відай, проколола десь — звісно, од Великодня боса бігає по полях, по сіножатях, по лісах, а тепер ще й по селах. Степанида повалилась, ледве добрівши до призьби, трохи згодом Петрик підійшов до неї, наминаючи беззубим ротом скоринку.

— Ну що? Що сказали?

— Он! Повернули, — вона кинула на призьбу складений учетверо папірець.

— Овва! Що ж робити?

— Або я знаю?

Вона спробувала встати і тут-таки осіла долу — п’ята боляче наривала, без палиці Степанида вже не могла перейти до хати. Того вечора вона навіть не доїла корови, якось подоїли Петрик з дочкою, потім Петрик нарвав під тином лопухового листя і обв’язав ним розпухлу, гарячу ступню. Степанида стала незвично дражливою, все їй було не до шмиги, вона коротко-злісно гарикала то на нього, то на Феню, але Петрик розумів і не ображався: знав, біда добрішим не робить. Він сам позаганяв курей, нагодував порося, приніс води з криниці і тільки-но приліг на лаві в сінях, де спав цими днями, як Степанида гукнула із запічку:

— Петрику, ходи сюди.

Перемагаючи страшенну втому, він неохоче встав, через розчинені двері доплівся до неї у спідніх.

— Петрику, треба поїхати до Мінська, — тихо, але твердо сказала вона.

— До Мінська?

— Так. До товариша Черв’якова.

Петрик уже здогадався, у чім річ, і мовчав, як німий: хіба це жарти — до Мінська! І їхати йому, чоловікові, який і в Полоцьку був усього три рази і то два з них — коли був молодшим, ще за царя. Але ж і вона не може, сам бачив, куди їй з такою ногою, а Лявона справді було шкода. Як не допомогти чоловікові? Але й допомогти не знати як.

— Завтра й поїдеш. Два червінці я позичила в Корнила. Сама хотіла, та ось...

— Але де я там знайду Черв’якова? Мабуть, непросто: місто.

— А там же є Будинок уряду. Газети ж писали, що збудували Будинок уряду. Значить і Черв’яков там.

— Гм... Але кудою йти? Що я... Я ж ніколи не був...

— От і побудеш. А що! Спитаєш. Люди покажуть. А що ж, пропадати людині?

Петрик мовчав. Погано, звісно, коли пропадає хороша людина, шкода її. Але й себе шкода також, бо дідько його зна, де той Мінськ, де Будинок уряду, як туди потрапити? Чув колись від людей, що треба їхати на Оршу, там пересадка, треба купувати квитка, — знав би хоч, скільки це коштує. Мабуть, чимало. Петрик був просто приголомшений тим, що на нього звалила того вечора жінка. Але він знав, що коли вона вже надумалася, то не відступить. Доведеться їхати.

— І не кажи нікому. Коли що, скажу бригадирові — до лікаря. Хворий, мовляв.

— Але ж...

— Ну що «але ж»? Він же нам-як знайомий, Черв’яков. Може, заступиться. Побачиш, нагадай, як зимою, на Ордань, грітись заходили. І червінець позичив. От і віддаси.

— Та так. Але ж...

Дуже не хотілося йому вирушати в ту незнану дорогу, на край світу — в Мінськ, до голови уряду. Його просто жах брав, коли він намагався уявити собі майбутню мандрівку.

24

Через день уранці Петрик вилазив по крутих східцях з вагона на людному пероні в Мінську.

Однією рукою він міцно тримався за слизький залізний поручень, а другою не менш сильно стискував старанно зв’язану мотузкою полотняну торбинку з сяким-таким харчем: запорошеним окрайцем хліба, шматком сала, цибулиною та двома круто звареними яйцями. Ще там було трохи солі в папірці, а на споді лежав старий почорнілий складанчик з наполовину обламаним лезом. Одяг на Петрикові був щонайліпший для такої нагоди: не нові, але чисті бавовняні штани, випрана Степанидою сатинова сорочка, трохи, правда, залатана біля коміра ззаду. Але латки тієї не було видно, бо на плечі він одягнув рудий, з домотканого сукна піджак, у внутрішній, застебненій кишені якого лежало Степанидине клопотання з двадцятьма сімома підписами. Там-таки був і червінець. Другий червінець він розміняв у Лепелі, як купував квиток у вагон; решту треба було берегти, щоб повернутись.

Так він поволі клигав людним пероном посеред незвичного йому людського гамору й біганини, здригаючись від раптових паровозних гудків і зненацького чмихання пари з-під обмазучених вагонних коліс. Голова його була мов у п’яного — в ній аж гуло й крутилося, і він не знав, чи то від безсонної ночі в переповненому людьми вагоні, чи од цієї міської колотнечі. Головне — він не знав, куди податись із вокзалу, і добре, що у вагоні трапився чоловік із Холопеничів, котрий і показав, куди йому йти. І Петрик рушив від вокзалу вузеньким тротуаром, беручи ближче до будинків, іноді аж натикаючись на бляшані труби, що стирчали на стінах. Він боявся опинитися край тротуару, бо по брукові раз по раз з грюкотом та брязкотом мчали трамваї, не дай Боже наїде такий — тут тобі й грець. Тому він тисся до кам’яниць з нескінченним чергуванням дверей і вікон, у деяких було виставлено якісь товари, але він не дивився на них. З якихось дверей запахло чимось смачним, і він аж зупинився, глянув, здається, то була їдальня: за невеличкими столиками сиділо по четверо чоловік і їли щось із білих тарілок. В іншому місці стали траплятись люди назустріч, що несли свіжі буханки хліба, дехто іноді відламував од них скоринки і крадькома жував на ходу. Далі уздовж низької обдертої будівлі витяглась галаслива говірка черга, початок якої ховавсь у розчинених дверях з величезними літерами «ХЛІБ» на вивісці. Петрик аж здивувався з такої довгенної черги і тихо обминув її бруківкою. Ще за якусь хвилину, не дійшовши до того місця, де холопеницький чоловік наказував повернути праворуч, він відчув, що припустився помилки, взувши ізсохлі за весну чоботи, які тепер страшенно муляли в пальцях, аж не можна було йти. Знав би, то поїхав би краще босий. Але босих тут не було видно, всі йшли взуті, не те що в селі. Та й Степанида напосілася: взуй чоботи, негарно тепер босим у місті. І ось узув на своє лихо.

Але незабаром він забув про чоботи, може, призвичаївшись, а може, від подиву, який охопив його на розі двох вулиць, коли він побачив оте громаддя — сіру, не знати, на скільки