Марта Хіллерс - Жінка в Берліні, Марта Хіллерс

Безладні дні, неспокійні ночі. Різні люди, які евакуювалися разом із Ґердом, провідували нас. І це спричиняло постійні тертя. Він хотів пригощати гостей. Я ж намагалася зекономити якнайбільше картоплі й сала для нас двох. Якщо я мовчала — сварився він. Коли ж я одного разу була в піднесеному настрої і яскраво почала переповідати йому історії, які ми пережили в останні тижні, дійшло і до справжньої сварки.

Ґерд: «Ви поводилися як безсоромні сучки, ви всі в цьому будинку. Ти цього не усвідомлюєш?» Він із відразою відвернувся: «Страшно мати з вами справу. Ви перейшли всі мислимі межі». А що я мала відповісти? Я сховалася в кутку, спохмурніла. Плакати я не могла. Все здавалося мені таким безглуздим і дурним.

Ґерде, а ти ще пам’ятаєш? Був вівторок, кінець серпня 1939 року. Близько десятої ранку ти подзвонив мені в бюро і попросив звільнити решту дня, щоб ми разом поїхали за місто. Заскочена, я почала розпитувати тебе, куди й навіщо. Ти пробурмотів щось про те, що мусиш їхати геть і знову почав наполягати: «Прийди. Я тебе прошу, прийди».

Отож посеред робочого дня ми поїхали в соснові ліси неподалік Брандебурґа. Було гаряче. Пахло смолою. Ми блукали довкола лісового озера і опинилися посеред хмари метеликів. Ти знав їхні назви: синявцеві та цитринні, дукачики, грянці, сонцевики, павиче око, махаони і ще багато інших. Посеред стежки на сонечку розсівся один особливо великий метелик. Його розпростані крильця злегка тремтіли. Ти назвав його жалібницею: оксамитово-коричневий із жовтою та синьою облямівками. І коли трохи згодом ми присіли на стовбурі дерева, й ти мовчки перебирав мої пальці, я спитала: «В тебе в кишені повістка?» — «Ні, не в кишені», — відповів ти. Але нині зранку ти її отримав, і ми відчували: це означає «війна». Ніч ми провели в невеликому готелі посеред лісу. А через три дні ти пішов, і прийшла війна. Ми обоє її пережили. Але чи на щастя?

Тим часом я дала Ґердові свої щоденники (три повністю списані зошити.) Ґерд посидів над ними якийсь час, а тоді повернув мені, сказавши, що не може пробитися через мої кривулі й усі ті вкладені аркуші зі стенографічними значками і скороченнями.

— Ось тут, скажімо. Що це означає? — спитав він, вказавши на «зґвлт».

Довелося розсміятися:

— Ну, а ти як думаєш? Звісно, зґвалтування.

Він глянув на мене так, ніби я збожеволіла, й не сказав більше нічого.

Вчора він знову пішов. Вирушив разом із товаришем із протиповітряної оборони, щоб провідати батьків у Померанії. Хоче привезти звідти якісь продукти. Не знаю, чи він повернеться. Це недобре, але я відчула полегшення: я вже не витримувала його постійних пошуків алкоголю й тютюну.

Що ще? Наші видавничі плани застрягли. Ми чекаємо на офіційну відповідь. В угорця виявляються перші ознаки втоми. Віднедавна він заводить мову про політичне кабаре, яке, мовляв, обов’язково треба відкрити саме зараз. Але ми все одно старанно трудимося, розробляємо плани й робимо те, що можемо, опираючись загальному застоєві. Я певна, що і тут, і там формуються й інші групки людей; але в цьому місті островів ми не знаємо одне про одного.

Політично поволі теж дещо відбувається. На передній план виходять еміґранти, які повернулися з Москви: вони займають ключові посади. З газет мало що зрозуміло (це за умови, що вдасться вихопити десь примірник); найчастіше я читаю «Rundschau» на дошці оголошень коло кінотеатру: її там вішають і кріплять кнопками, щоб читали люди. Програма нашого нового муніципального управління доволі оригінальна. Вони намагаються дистанціюватися від радянської економічної системи, називають себе демократами і прагнуть об’єднати всіх «антифашистів».

Вже з тиждень ходять чутки, що південні райони Берліна займуть американці, а західні — британці. Вдова, яку просвітив пан Паулі, вважає тепер, що ми стоїмо на порозі економічного злету. А я не певна; боюся, що для нас не гратиме великої ролі, хто саме нас окупує, — тепер, коли наші переможці так сердечно побраталися на Ельбі. Зачекаймо. Мене тепер не так просто діткнути.

Часом я дивуюся, що надто мало страждаю через розрив із Ґердом. А він же був для мене всім. Можливо, голод притуплює почуття. У мене стільки роботи. Мушу знайти кремінь для газової плити, бо вже скінчилися останні сірники. Треба витирати дощові калюжі в квартирі: дах знову протікає, адже його просто заклали старими дошками. Доводиться бігати й шукати по околицях міста зелень. А ще вистоювати черги по крупу. Часу на душевні переживання не лишається.

Вчора сталося дещо кумедне: перед нашим будинком спинився віз зі старим конем в упряжі — одна шкіра й кості. Чотирирічний Луц Леман ішов повз, тримаючи маму за руку. Він спинився коло воза і замріяним голосом спитав: «Мамо, а коня можна з’їсти?»

Бог знає, що нам іще доведеться їсти. Мені ще далеко до тієї межі, яка становила б загрозу для життя, але не знаю, чи аж так далеко. Я знаю тільки, що хочу вижити — всупереч усім відчуттям і здоровому глузду, просто як тварина.

Чи Ґерд іще думає про мене?

Може, ми все-таки знову зійдемося.

Післямова

Авторка, німкеня, якій на той час було трохи за тридцять, почала 20 квітня 1945 року вести щоденник, сповнений жахливих свідчень. «Сповідь» Жан-Жака Руссо, найвідважніше для свого часу самозвинувачення, відкривається таким реченням: «Я починаю нечувану річ, яка не матиме послідовників»[39]. Важко уявити зачин, який пасував би цій книжці більше.

Коли я вперше тримав рукопис у руках, у мене швидко почали напрошуватися порівняння: з іншими щоденниками, сповідями, великими «самооголеннями». За кілька сторінок уже не з розпусним ексгібіціонізмом Руссо. Натомість обпікали згадки про «Голод» норвежця Кнута Гамсуна; з’явилися страшні асоціації з «Подорожжю на край ночі» француза Луї-Фердінана Селіна; траплялися також уривки, про оголену правдивість яких міг, мабуть, мріяти Генрі Міллер; нарешті я знайшов тут і місток до сповіді вже, на жаль, майже забутого норвежця Ганса Єгера та його «Хворобливого кохання» — однієї з найбезсоромніших і найвідчайдушніших книжок, будь-коли написаних.

Та заклинання великих імен не має слугувати витворенню літературної ієрархії. Навпаки, це має наголосити на неповторності цієї книжки, що постала в найстрашніші дні й ночі — і то не як література (як уже згадувана «Сповідь»), а радше як самопоміч. Дещо можна забути, лише висловивши.

Позаяк мова про документ, а не літературний твір, при створенні якого автор одним оком позирав на публіку, належить дещо сказати про автентичність записів. Я