Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

Знайшовши його сторінку в соціальній мережі, я бачу чоловіка із не зовсім моїм типом обличчя, втім, зі схожою статурою — для втілення мого плану цього цілком достатньо.

* * *

Я телефоную до лікарні, і мене з’єднують із моргом.

— Морг, — каже привітна жіночка.

— Вітаю, я телефоную з відділу шерифа Гудзон-Крика. Тіло Крістофера Данліві ще у вас?

— Так. Досі чекає на близьких родичів. А в чому річ?

— З’явилася нова інформація. Я так розумію, на нього хочуть глянути у кримінальній лабораторії штату.

— Хто саме?

— Напевне, Мід.

Не буде зайвим частіше згадувати її ім’я.

— Вона що, не довіряє нашому судмедексперту?

— Ні. Ні. Справа може бути пов’язана з криміналом. Намагаються з’ясувати походження пігулок.

— А, зрозуміла.

— Так. У будь-якому разі, в Управлінні боротьби з наркотиками попросили оглянути тіло.

— Нехай хтось приїде, розпишеться за нього — і можуть робити все, що заманеться.

* * *

Підготувавши ґрунт, тепер я маю, власне, те тіло якось забрати. Не можна просто приїхати до лікарні на своєму позашляховику й попросити покласти його у багажник.

На щастя, на сайті компанії з прокату вантажівок у Гелені я знаходжу новенький чорний фургон — дуже схожий на ті, якими користуються урядові установи.

Я орендую машину, розплатившись кредиткою. Припускаю, що на час, коли поліція перевірить записи, або я буду мертвий, або ж Кларка впіймають.

Коли я приїжджаю до лікарні, руки в мене вологі і я не до кінця певен, що все вийде. Я поспіхом купив темно-синю вітрівку, щоб набути більш офіційного вигляду. Назвуся федеральним судмедекспертом від Управління боротьби з наркотиками — якщо взагалі хтось питатиме.

Я паркуюся позаду будівлі, біля зони завантаження. Прямуючи до заднього входу, помічаю молодого поліціянта, що відпочиває, спершись на авто, і курить цигарку. Мене миттю охоплює тривога, а тоді раптом з’являється ідея.

— Перепрошую, — гукаю я його.

— Так, сер?

Ідеально, поліціянт із гарними манерами.

— Ви не підкажете, де тут морг? Я забираю тіло до кримінальної лабораторії штату.

Він указує на ряд дверей.

— Гадаю, всередину і праворуч. Я тут нечасто працюю. Просто чекаю, доки напарник перевірить свідка.

— Якщо у вас є хвилинка, може, допоможете мені? Треба завантажити тіло. Хтось має притримати двері. У дружини мого напарника в Бозмені почалися перейми, тож він мусив їхати.

— Звичайно, — каже він, викидаючи цигарку. — Головне, щоб я не мав ні до чого торкатися.

— Дякую, офіцере... Пател, — відповідаю я, прочитавши ім’я на нашивці. — Я Вілл Дофф.

Я називаюся іменем свого шкільного вчителя алгебри.

— Нік, — каже він, тиснучи мені руку.

Дорогою я слідкую, щоб наша розмова не перескочила до теми роботи, і звертаю увагу на привабливу медсестру, яка минає нас у коридорі.

— Тому я і полюбляю тут тинятися, — каже Нік.

Коли ми підходимо до стійки реєстрації, нас вітає той самий приязний голос, із яким я говорив телефоном.

— Вітаю, ми приїхали забрати Крістофера Данліві. Вас мали попередити телефоном.

— А, ви з лабораторії штату?

Жінка обдаровує Ніка усмішкою. Здається, він буває тут значно частіше, аніж удає.

— Так.

Вона передає бланк, прикріплений до планшета.

— Заповніть ось це.

Я квапливо проходжуся всіма пунктами і вписую Мід як відповідальну за запит особу.

Вона перевіряє бланк і киває.

— Мені потрібна форма на перевезення.

Що? Я боявся, що може знадобитись якась документація, про яку я не в курсі.

— Гаразд, — я вагаюся. — Мід мені її не передавала.

Я вже готовий запитати, як виглядає цей документ, щоб підробити його в офісі FedEx, та дівчина м’якшає. Мабуть, бо біля мене стоїть поліціянт, адже це явно свідчить про те, що я офіційна особа й займаюся офіційними справами.

— Нічого, надішлете факсом, тільки якнайшвидше. Я простежу, щоб тіло поклали на каталку й вивезли надвір за десять хвилин.

— Чудово.

За п’ятнадцять хвилин я везу викрадений труп. Я роблю ще одну зупинку, заїжджаю до постачальника медикаментів, щоби придбати все, що взагалі можливо придбати законно, а потім викрадаю решту в машині швидкої, вдаючись до свого таємного фокусу з відчиненням дверцят.

Розділ 71

Фатальний кінець

Мертві очі Крістофера Данліві дивляться на мене з-за керма «Експлорера». Його шкіра вже не така бліда. Не дивно, адже я закачав у його тіло дві пінти власної крові. Після нещодавньої травми я й так відчував слабкість, тож не певен, що варто було ділитися навіть такою кількістю.

Але щоб план спрацював, украй важливо, аби судмедексперт, який приїде на місце засвідчити смерть, не помітив прямих ознак посиніння. Щоб звести таку ймовірність до мінімуму, я додав у свою донорську кров гепарин, розріджувач крові, і шприцом впорснув рідину в тіло, промасажувавши шкіру в місці уколу.

Після цього я увімкнув пічку на максимум і поклав навколо його шиї та під руки кишенькові грілки, щоб, коли перевірятимуть температуру, здавалося, ніби Крістофер щойно помер, а не вискочив із моргу.

Робота неакуратна, і я це розумію. Цього буде достатньо, щоб забити їм баки при поверховому огляді. Аж поки Мід чи хтось інший не розріже бідолашного Крістофера й не виявить сліди моєї неякісної роботи.

Щоб усадовити тіло на водійське сидіння, довелося розслабити його кінцівки, які вже встигли задубіти. Ввівши повний шприц хлористоводневої кислоти в головні групи м’язів, я декальцинував тканини настільки, щоб їх можна було згинати.

У результаті маємо напівзакоцюблий труп, що сидить у моєму «Експлорері» з дробовиком Ґаса в руках, готовий натиснути на курок і висадити собі обличчя — що також легше сказати, аніж зробити.

Окрім того, що буквально спотворити іншу людину непросто емоційно, я починаю усвідомлювати практичну проблему Як мені натиснути на курок, щоб виглядало так, ніби він це сам зробив? Якщо дверцята будуть прочинені і я стоятиму поруч, лишиться дивний кривавий слід із чистою прогалиною. Те саме, якщо я сидітиму на пасажирському сидінні.

Я міркую над тим, щоб намотати мотузку на педаль гальма, та спиняюсь на тому, щоб просунути у вікно руку в пакеті для сміття і власноруч натиснути на курок.

Я певен, що компетентний судмедексперт точно помітить невідповідності, та, знову ж таки, мені треба лише кілька днів, а не роками нерозгадана таємниця.

Я також прокручував у голові ідею підпалити Крістофера. Та, хоч це значно ускладнило б судмедекспертизу, Кларк