Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Будинок наче корова злизала, не лишилося й сліду від колодязя — його засипали землею. Вирвали з корінням дерева й квіти, а статую птаха кудись вивезли — напевне, викинули на звалище. Можливо, для нього це й краще. Просту огорожу, яка відділяла доріжку від саду, замінили настільки високим і міцним дощаним парканом, що за ним нічого не було видно.

Одного дня пополудні в середині жовтня, плаваючи в муніципальному басейні, я побачив якесь видиво. Як завжди, у басейні звучала тиха музика — цього разу стара пісня Френка Сінатри "Dream" чи "Little Girl Blue". Особливо не прислухаючись до неї, я повільно, раз за разом, пропливав двадцятип'ятиметрівку туди й назад. І саме тоді я побачив якесь видиво. А може, зійшло на мене якесь одкровення.

Я раптом помітив, що перебуваю у велетенському колодязі. Плаваю не в муніципальному басейні, а на дні колодязя з важкою і теплою водою. Навколо — ні душі, плюскіт води відлунює якось дивно — не так, як завжди. Я перестав гребти руками й, спокійно лежачи на воді, поволі озирався довкола й, перевернувшись на спину, глянув угору. Завдяки підйомній силі води я тримався на поверхні, не докладаючи жодних зусиль. З усіх боків мене огортала глибока темрява, а зверху виднів різко окреслений кружок неба. Та, як не дивно, я не відчував страху. Те, що я плаваю тут, на дні колодязя, здавалося мені цілком природним. Скоріше мене дивувало, що я раніше не помітив ось чого. Що це один з багатьох колодязів у світі, а я — один з незчисленної кількості людей, кожен з яких зі своїм "я".

У кружку неба яскраво сяяла безліч зірок — здавалося, ніби всесвіт розтріскався на дрібні шматочки. Їхні гострі промені пронизували темряву, що накладалася шарами одна на одну. До мене долинав шум вітру, що гуляв над колодязем. Крізь нього проривався чийсь голос, що кликав когось. Колись давно я вже чув його. Я хотів відгукнутися, але не зумів. Мабуть, у цьому світі мій голос просто глухне.

Колодязь — страшно глибокий. Коли подивився догори, верх і низ несподівано помінялися місцями — здавалося, наче я поглядаю вниз з вершини височенного димаря. А проте, як ніколи раніше, я відчував на душі спокій і мир. Розкинувши у воді руки й ноги, я глибоко дихав. Зсередини розтікалося тепло, й тіло стало легким, ніби його щось підтримувало знизу. Воно мене оточувало, підтримувало й захищало.

Через хтозна-скільки годин непомітно настав світанок. Тьмяна бузкова облямівка, що з'явилася на кружку наді мною, змінювала своє забарвлення й поволі розширювалась, а зірки блякли. Кілька найяскравіших з них усе ще залишалися на небі, але й вони врешті-решт померкли й згасли. А я, лежачи на спині у важкій воді, вдивлявся в сонце. Воно мене не сліпило — якась сила, ніби надівши на мене темні окуляри, захищала мене від яскравого сонячного проміння.

Незабаром, коли сонце повисло прямо над самим колодязем, його велетенська куля стала ледь-ледь, але все-таки помітно змінюватися. А за мить перед тим сталося щось дивне — вісь часу наче здригнулася. Затамувавши подих і напруживши зір, я спробував з'ясувати, що ж відбувається. Нарешті на правому краю сонячного диска з'явилася чорна пляма, схожа на родимку. Так само, як щойно сонце розмивало нічну темряву, так і ця маленька пляма пожирала сонячне світло. "Сонячне затемнення", — подумав я. Сонце темніло прямо перед моїми очима.

Та це не було справжнє затемнення. Бо як тільки чорна пляма закрила приблизно половину сонячного диска, воно раптом припинилося. Пляма не мала таких чітких обрисів, як під час звичайного затемнення. Насправді йшлося про явище, яке скидалося на затемнення, але не могло так називатися. Однак яку назву йому дати, я не знав. Примруживши очі, як і під час тесту Роршаха, я пробував прочитати зміст, захований у формі плями. Вона мала форму і водночас не мала, була чимось і водночас нічим. Придивляючись до форми плями, я все більше сумнівався у власному існуванні. Кілька разів глибоко вдихнувши й угамувавши калатання серця, я поволі ворухнув пальцями рук і ще раз переконався, що існую в темряві. Усе гаразд. Немає сумніву, що, перебуваючи тут, у муніципальному басейні і водночас на дні колодязя, я власними очима спостерігаю сонячне затемнення, а може, й не затемнення.

Я заплющив очі, й десь здалека до мене долинув приглушений звук. Настільки приглушений, що спочатку я не міг сказати, чую його чи ні. Наче невиразні людські голоси за стіною. Та невдовзі звук став виразнішим — так, ніби хтось налаштовував радіоприймач на потрібну хвилю. "Добрі новини приходять до нас тихо", — казала колишня Крита Кано. Я зосередився, напружив слух, намагаючись розібрати слова. Та це не був людський голос, а іржання кількох коней. Десь у темряві вони, збуджені, пронизливо іржали, пирхали носами, сильно стукотіли копитами. Здавалось, різноманітними шумами й рухами вони пробували передати мені якесь повідомлення. Та я їх не розумів. Узагалі звідки взялися тут коні? І що вони хочуть мені сказати?

Відповіді я не знаходив. Усе ще заплющивши очі, я спробував уявити собі, які вони — ці коні. У моїй уяві вони билися в конвульсії, лежачи на соломі в якійсь стайні й пускаючи з рота білу піну. Щось їх страшно мучило.

І тоді я згадав історію про коней, що вмирають під час сонячного затемнення. Воно їх убиває. Про це я прочитав у газеті й розповів Куміко. Того вечора вона повернулася додому пізно, і я викинув приготовану вечерю. З настанням сонячного затемнення коней охоплює сум'яття і страх. Можливо, деякі з них і справді зараз умирають.

Коли я розплющив очі, сонце зникло. На його місці вже не було нічого. Лише над головою висів старанно окреслений кружок неба. Тепер на дні колодязя запанувала тиша. Така глибока, що, здавалось, поглинула все навколо. Мені забракло повітря. Я глибоко вдихнув і відчув якийсь запах. Так пахнуть квіти. Темряву переповнювали чарівні пахощі безлічі квітів — пахощі, що скидалися на уривок силоміць обірваного сну. Та наступної миті, наче під дією сильного каталізатора, вони стали різкими й швидко наростали, наповнюючи собою легені. Пилок своїми тонкими голочками пронизував горло, ніздрі й тіло.

"Такий же запах стояв у темряві 208-го номера", — подумав я. На столі — велика ваза для квітів, у ній квіти. До їхніх пахощів домішується ледь відчутний запах шотландського віскі. І дивна жінка з телефону, що сказала: "Усередині вас якась фатальна недосяжна зона". Я машинально озирнувся. У непроглядній пітьмі нічого не розгледів, але виразно відчув: вона щойно тут була, але вже нема. Трохи побула зі мною тут, у темряві, й зникла, залишивши за собою пахощі квітів як свідчення свого існування.

Затамувавши подих, я легко погойдувався на воді, яка підтримувала моє тіло, ніби хотіла підбадьорити мене в цій пітьмі. Я повільно зчепив пальці рук на грудях, знову заплющив очі і зосереджено прислухався до того, як серце калатало у вухах так голосно, що, здавалось, належало комусь іншому. Та ні, це — моє серце. Просто його удари долинають до мене звідкись, з іншого місця. "Усередині вас якась фатальна недосяжна зона", — сказала та жінка.

Так, це правда, в мені є якась фатальна недосяжна зона.

Я щось пропустив, не помітив.

Хто ж та жінка, що так добре мене знає?

Враз наче все стало з голови на ноги — я зрозумів. Умить усе стало ясним як день. Ясним і простим. Я неглибоко вдихнув і поволі видихнув. Повітря, яке я видихнув, було твердим і гарячим, як розжарений камінь. Нема сумніву. Та жінка — Куміко. Як я не догадався про це раніше? Я занурив голову у воду й добряче потрусив нею. Якщо подумати, то це ж зрозуміло. Зовсім зрозуміло. Із тієї дивної кімнати Куміко відчайдушно посилала мені одне-єдине повідомлення: "Постарайся дізнатись, як мене звати".

Куміко хотіла, щоб її звільнили з темної кімнати, в якій її хтось замкнув. Ніхто, крім мене, не в змозі цього зробити. У цьому неозорому світі лише я можу її врятувати. Бо я люблю її, а вона — мене. І якби я раніше якимось таємничим чином дізнався, як її звати, то зміг би врятувати її зі світу темряви. Та мені не вдалося цього зробити. Ба більше — я навіть не відповідав на її дзвінки. Хоча такий шанс, можливо, більше не трапиться.

Через якийсь час збудження, що трусило мене, поволі вляглося, а натомість непомітно, без жодного звуку, наринув страх. Вода навколо мене швидко охолола, і мене з усіх боків оточили слизькі, як медузи, химерні створіння. Серце так сильно калатало, що його биття відлунювало аж у вухах. Я чітко пригадав, що пережив у 208-му номері. У пам'яті закарбувався різкий звук, коли хтось постукав у двері. Від миттєвого зблиску світла, що проникло з коридору, мене ще й досі морозить. Можливо, уся ця картина таїлася десь у самій Куміко, а темна кімната — це пітьма, яку вона в собі носила. Я ковтнув слину й почув лункий звук — так, наче хтось бив по порожній бочці. Я боявся і цієї порожнечі, і того, що її заповнить.

Страх так само швидко розвіявся, як і наринув. Я поволі видихнув охололе повітря і вдихнув свіжого. Вода навколо мене потроху тепліла, і разом з цим ізсередини піднімалося свіже відчуття, схоже на радість. Куміко сказала: "Напевне, ми більше не побачимося". Невідомо чому Куміко несподівано пішла від мене, та це не означає, що вона покинула мене назавжди. Навпаки — насправді я їй потрібен, і вона кликала мене. Тільки чомусь не могла виразити це словами. А тому різними способами відчайдушно намагалася передати мені якусь важливу таємницю.

Від таких думок у грудях потепліло, і я відчув, як розсипались і танули крижинки, що в мені застряли. Спогади, думки, відчуття, злившись в один потік, змили згустки почуттів, що накопичилися в моїй душі. Усе це, змішавшись з водою, огорнуло мене в темряві тонкою плівкою. "Воно тут", — подумав я. Воно тут і чекає, коли я зможу простягнути до нього свою руку. Невідомо, скільки на це потрібно часу й сил. Треба знайти спосіб і встановити з тим світом контакт. Я мушу це зробити. "Якщо треба чекати — значить, треба", — казав Хонда-сан.

Почувся глухий сплеск води. Хтось легко, немов риба, підплив до мене й підхопив мене міцною рукою. Це був доглядач басейну. Досі ми кілька разів обмінювалися з ним незначущими словами.

— З вами все гаразд? — спитав він.

— Гаразд, — відповів я.

Велетенський колодязь зник, а залишився звичний муніципальний басейн завдовжки двадцять п'ять метрів.