Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Отож відбув розмову з дівчиною, до речі, вона носила банальне ім’я — Таня: коли в них і справді щось серйозне, конче мала б його почути.

— Алло! — сказав він подумки. — Не пізно телефоную?

— О, я сова! — тихо сказала Таня. — Ви ж знаєте. Окрім того…

— Що?

— Чекала вашого дзвінка. Все гаразд?

— Все гаразд! — сказав він. — Завтра виїжджаю. Можна буде до вас зайти?

— Вам завжди можна до мене заходити. В будь-який час!

— Навіть коли вас нема? — спитав жартома.

— У будь-який час, коли я є, — відповіла вона. — Інакше хто вам одчинить?

— Я за вами скучив, Таню, — мовив він.

— Дякую, — відгукнулася вона тихо. — Я чекаю!

Коли б і справді пішов на пошту, такої розмови відбути б не зміг: не настільки вони були близькі. А може, він вигадує собі цю Таню, носительку банального імені й нереальну в своїй абстрактності? Напевне-таки. Адже те, для чого живе, — це відтворення і вигадування, і чи такий то достойний у світі чин?

— До побачення, Таню, — сказав подумки він. — Я спробую до тебе зайти, але боюся, що саме тоді тебе не буде, і ніхто мені дверей не відчинить.

— Не треба так, — тихо промовила Таня. — Не треба так…

Одне з тітчиних вікон погасло — було то вікно тітки Люді.

І він раптом злякався, що невдовзі прийде такий момент, коли підійде вночі до цього дому, а в ньому не горітиме жодне вікно.

15

І надійшла ніч, коли він лежав без сну у рідному домі, а може, це був легкий у нього сон, коли тільки здається, що не спиш, але зі світу реального таки вимикаєшся, водночас не перериваючи із ним сув’язі. Почув, що по сходах хтось підіймається, кроки в нічній тиші тихо дудніли: туп, туп, туп! Напружився — невже хтось із тіток хотів іще раз побачитися з ним таємно від сестер, але коли це так, чому не намагається іти крадьки, а голосно тупає. Той хтось підійшов до дверей, на які Станіслав пильно дивився, і в кімнаті почало розливатися перламутрове світло, яке вливалося сюди через вікно — світив яскравий місяць. Рипнули двері, хоч напевне бачив, що вони з місця не зрушили, і в кімнату зайшла бліда чоловіча постать, висока і струнка, в костюмі тридцятих років і в лакованих туфлях, які яскраво заблищали, потрапивши під місячне проміння.

— Мати ще не приходила? — спитав чоловік, сідаючи біля ліжка на стільця. — Ми домовилися тут зустрітись.

— Це ти, тату? — спитав він, сідаючи на постелі й намагаючись роздивитися батькове лице. Але воно було тіньове, з розмитими рисами, синє і чомусь зовсім не нагадувало те, із фотокартки.

— Пізнав усе-таки, — сказав батько. — Мені довелося для зустрічі з тобою та матір’ю перелетіти океана; повідомлено, що маємо тут зібратися для останнього фотографування. Фотографуватимеш ти?

— Та доведеться, — сказав Станіслав. — Я тут єдиний живий чоловік.

— Так у вас зле? — спитав батько, ставлячи лікті на коліна і спираючись лицем на долоні. — Такі відстані в моєму становищі долати не так просто. Чи знаєш, що я прожив до тисяча дев’ятсот сімдесят першого року в Буффало у З’єдинених Державах і там упокоївся? Мав там нову родину, двоє синів і жінку, до речі, не таку вередуху й кокетку, як твоя мати. Але про вас нічого не відав, хоч часом і згадував. Не хотів сюди писати, щоб не пошкодити вам, тобто тобі й твоїм тіткам. Із матір’ю ми зустрілися вже після тисяча дев’ятсот сімдесят першого року, але вона про тебе мало що могла розповісти. Ну, онде вона вже йде, чуєш?

Він чув. По сходах знову хтось підіймався, кроки в нічній тиші тихо дудніли: туп, туп, туп! Рипнули, хоч і не відчинилися двері, Станіслав пильно на них дивився, і в кімнату зайшла бліда жінка, молода і струнка, в сукні з високими підмощеними плечами і в туфлях на віденському каблуку. Волосся її було гладко зачісане з проділом посередині й складене на голові короною.

— Батько вже прийшов, Стасику? — спитала мати. — Ми домовлялися тут зустрітись, але, здається, я трохи запізнилася.

— Запізнюватися — це твоя хронічна вада, — сказав батько.

— Неправда! — гостро сказала мати. — Померла я завчасно. І дотримала, до речі, тобі вірності, хоч завжди мене ревнував і вважав легковажною. Легковажним виявився ти, Іване, і зрадником також виявився ти.

— Я мав право одружитися вдруге, — спокійно сказав батько, — бо ти померла, а я був удівцем — це сталось у тисяча дев’ятсот п’ятдесятому році, а ти померла…

— Не має значення, — гостро обірвала його мати. — Має значення, що ти про мене й сина нашого забув, і тільки можливість черговий раз сфотографуватися притягла тебе сюди. Знаєш, Стасику, в твого батька була хронічна жадоба фотографуватись, але всі його фотокартки все десь дівалися: заливалися водою, горіли, рвалися, псувалися. Скільки їх залишилося, Іване?

— Я не винуватий, що мій дім у Буффало згорів, — мовив батько. — Там уціліла одна фотокартка, а друга — тут. Це жахливо! Я сфотографувавсь у житті дев’ятсот сорок сім разів, сподіваючись лишити по собі тривкішу пам’ять, але всі мої зусилля пішли котові під хвіст. Через це не можу втратити останньої нагоди сфотографуватися. Так само, до речі, як і ти, Марто!

— Це правда, — сказала мати неживим голосом. — Нагода унікальна. А хто фотографуватиме?

— Станіслав, бо він єдиний мужчина в цьому домі.

— Хочеш сказати: мужчина, який ще не здобув вищої благодаті? — поправила гостро мати.

— Таж звісно, Марто, — це вже такий дім, чоловіки тут гості. Приречений дім, Марто! Дивна виходить річ: мав я два доми у світі — і обидва приречені.

— Забуваєш, що Станіслав ще не вийшов із активного віку. Він ще своє надолужить.

— Надолужить, коли рак свисне, а риба заспіває, — сказав батько.

— Не пророкуй! Нам заборонено пророкувати!

Знову почулися кроки, рипнули двері, і цього разу не відчинившись. Зайшов Станіславів дід Василь, а за ним поважно впливла й баба Наталя.

— Що тут відбувається і чому кликали? — спитала баба.

— Так, так, я хотів би спитати те саме, — труснув борідкою дід.

— Збираємося востаннє сфотографуватися, — сказав батько. — Ввійдіть у ту стіну, але не так, щоб вас не було видно. Ми станемо обіч. Це буде ніби горорізьба…

— Що таке горорізьба? — владно спитала баба Наталя.

— Так, так, я хотів би спитати те саме, — труснув борідкою дід Василь.

— Горельєф, — майже крикнув голос когось невидимого. — Але треба заміняти іноземні слова питомо національними, інакше наша мова розчиниться в навалі іноземних.

— Вже й Максим тут! — сказала баба Наталя. — Чи ти з Борисом?

— Я з Борисом, але не проявляюсь, бо обурений, що ви слово горельєф знаєте, а слово горорізьба ні! Ганьба нам, українцям!

— Хто нас буде розставляти? — знічено спитав дід Василь. — Бо я щось не доберу.

— Ти безпомічний, як дитина, — сказала баба Наталя. — Ставай сюди, ближче до мене.

Вони завмерли біля стіни, яка фосфоризувала в місячному світлі, й зробилися на тій стіні не так як горорізьба, як образи тіньового театру. Мати з батьком застигли біля них, тоді й проявився чоловік тітки Настусі, дядько Максим з поголеною головою, пишними вусами й у вишиванці. За руку він тримав сина Бориса.

Отак вони й заходили: чоловік тітки Марії Павло у сорочці, підперезаній паском, і в чоботях; біля нього нерушно стали, випрозорившись зі тьми, хлопчик Анатолій у матросці і дівчинка Світланка, також у матросці. І на сходах весь час тупотіли чиїсь ноги, підіймалися ними один за одним колишні пожильці цього дому, і весь час рипали двері, й вони, тіні ще не забутих предків, заходили в кімнату, випрозорювались, а побачивши завмерлу на фосфоризуючій стіні групу, йшли, а коли це були діти, бігли, щоб зайняти своє місце. Там уже стояли чоловіки тіток Ольги та Олени, а з ними — Мітюля — хлопчик у штанцях, застебнутих біля колін на ґудзики й у гетрах; стрункий і підтягнутий, у військовій одежі чоловік тітки Броні Вікентій. Зрештою, проявився і Едік — перший чоловік тітки Віри — в парусовому костюмі та солом’яному капелюсі, чисто поголений і з чорними, як п’явки, вусиками, чорнобровий і чорноокий, з вишуканим, але явно авантюрницьким обличчям; очевидно, він після тюрми чи в тюрмі й справді пропав, тобто здобув вищу благодать, як і Володимир — другий чоловік тітки Віри, що тупцявся біля нього і по-злодійському посвічував очима, однак сталося те за невідомих обставин. Побачивши їх, тіні на тлі фосфоризуючої стіни заворушилися і загалакали, сперечаючись, чи треба їх приймати в родинне коло, адже виявили себе щодо тітки Віри нечестивцями.

— Мусимо проголосувати, як у кращих демократичних, а не тоталітарних суспільствах, — сказав Станіславовий батько, — так, як це робиться у З'єдинених Державах. У них є та пом’якшуюча обставина, що й вони здобулися вищої благодаті, і з пекла їх для фотографування таки відпустили. Маєте квит чи вийшли звідти аферою? — спитав він Едіка та Володимира.

— Маємо квит, але здобули його аферою, — сказав Едік, а Володимир сторожко озирнувся, по-злодійському поблимуючи очима.

— Хто за те, щоб їх залишити в сімейному колі? — спитав батько. Шестеро рук зметнулося вгору, і стирчали вони, як палиці, негнучкі й одерев’янілі.

— Хто проти?

Зметнулися інші шестеро рук, в голосуючих були вирячені очі, а роти порозкривані.

— Порівну! — сказав батько. — Що, товариство, робитимемо?

— Це значить, — спокійно сказав Едік, — що одного маємо залишити, а гіршого прогнати, тобто оцього суб’єкта, що стоїть за моєю спиною. Аргументи такі: я одружився з Вірою законно і збирався з нею жити довго і щасливо, а цей суб’єкт безсовісно її дурив і використовував для своїх забаг, а женитися законно не бажав, отже, формально не є нашим родичем. Другий аргумент: мене з дому не прогнано з ганьбою, як його, і коли б не чортиця Муся, моя попередня не люблена мною жінка, яка уперлася, як ослиця, і не захотіла мені давати розводу, я б цього дому ніколи не покинув, хіба що прийняв би вищу благодать, і в нас із Вірою була б купа гарних, милих, люблених нами діточок, і проблема збереження роду аж ніяк би не поставала. Цей же суб’єкт про дітей не мріяв і мати їх не бажав. Я визнаю, що є послідовником учення славетного світового героя, оспіваного в багатьох творах Дон Жуана, і кожен більш-менш освічений чоловік добре відає, що в тих творах його не ганьблять, а навіть вивищують. Про нього даже писав Алєксандр Сергєєвіч Пушкін, от!

— А українських письменників не знаєш! — гримнув дядько Максим.