Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

– Я вам вірю…

– Прекрасно, Григорію Миколайовичу! Документи про твоє переведення я накажу підготувати негайно ж, Кирила Григоровича також повідомлю про те, що забираю тебе сюди, в столицю. І от іще що…

– Що, Ваша Імператорська Величність?

– Я накажу негайно видати тобі дві тисячі рублів золотом.

– За що це, государине?! – очі Теплова округлилися.

– А за ідею, Григорію Миколайовичу! За дивовижну, за чудову ідею!..

Він лише низько вклонився у відповідь.

Уміла імператриця зацікавити потрібних їй людей – кого добрим словом, кого справою, а кого…

У такий от спосіб Катерина Велика одержала безвідмовну зброю в боротьбі з останнім українським гетьманом Кирилом Розумовським. Утім, Теплов допоміг їй вдалими порадами також в інших, доволі делікатних справах…

Санкт-Петербург, кінець серпня 1764 року.

– Ну що, підпоручику, будеш нарешті говорити чи ні?..

Хоча насправді й без усіляких запитань було зрозуміло, що ніякої нормальної розмови не вийде. Ні тепер, ні завтра, ні післязавтра, ані в майбутньому… з огляду навіть на те, що ніякого особливого майбутнього в нього немає й бути не може! Тому що склад злочину (державна зрада при обтяжуючих обставинах, якими були і смерть особи царської крові, і приналежність до сімейства бунтівників, і багато чого іншого) не лишав жодного шансу на життя. Тож залишилося йому животіти тут, найімовірніше, пару-трійку тижнів. Ну, місяць… Ну, півтора місяця від сили!.. Але вже не більше того, у всякому випадку.

Василь без жодної надії подивився на свого мучителя й подумав, що все це закінчилося зовсім у тім же дусі, що й починалося – огидно! Смерть ніколи не буває приємною, особливо смерть найближчої людини…

Ледь одержавши тривожну звістку з Тобольська, підпоручик Смоленського піхотного полку Василь Мирович кинувся до командира, відпросився у відпустку й поспішив на перекладних у далеку Сибір. Скільки їхав, стільки молився Богові, аби тільки не спізнитися з приїздом!..

Небеса почули його полум'яне благання: коли підпоручик переступив поріг жалюгідного тобольського будиночка, де двадцять два роки тому покійна нині матінка народила його, батько був ще живий, хоча вже стояв на порозі вічності. Втім, на плутані від зрозумілого хвилювання запитання Яків Федорович Мирович не відповів ані словом, замість цього звернувся до жалісливої сусідки, що перебувала поруч його ліжка:

– Нумо, Устю, піди до себе на якийсь час, бо вже котрий день на мене витратила.

– Що ти, сусіде! Та хіба ж я… – почала виправдовуватися жінка, однак хворий перервав її наполегливо й не надто чемно:

– Не сперечайся, Устю. Ти ж знаєш, мені вже недовго лишилося, тому дай спокійно із сином про важливі речі поговорити віч-на-віч.

Заперечувати сусідка не стала, лише пробігаючи повз Василя, подивилась на нього досить красномовно: мовляв, добре, що встиг до вмираючого приїхати, але обережніше з серйозними розмовами, дай змученій душі відійти спокійно!

– Не звертай на Устину уваги, синку. Вона добра, але дурна. Втім, усі баби такі. Як зараз пам'ятаю, твоя покійна матінка теж часом…

Однак тут твердий досі голос затремтів, батько захекався, і все, що підпоручик, стоячи на колінах біля ліжка хворого, почув далі, було малозрозуміле бурмотіння:

– Мене от пройняло… Скрутило… Зовсім зле… А Устинья пожаліла… Лікує, як тільки вміє…

Нарешті напад минув, і хворий знов заговорив нормально:

– Ти знаєш, синку, що мене заслали сюди, до Тобольська незадовго до твоєї появи на світ, причиною ж стали мої поїздки до батька у Варшаву. З цієї ж причини цариця Анна Іоаннівна позбавила нас, Мировичів, усього майна, а мене особисто – також права займати будь-які значні посади на державній службі…

Все це підпоручикові дійсно було відомо, причому дуже добре. Він прекрасно знав, що дід його, Федір Мирович, був затятим мазепинцем. Що хоча він і не брав особистої участі у Полтавській битві, але втік до Польщі після розгрому військ Карла XII аж ніяк не випадково, а тому, що мав усі підстави побоюватися за свою буйну козацьку голову.

Василь знав також, що його батько піддавався переслідуванням зовсім необгрунтовано: так, їздив у Варшаву до діда – ну і що з того?! Виконання синовнього обов'язку – це чеснота, а карати за прояв шляхетних почуттів не можна! Тому Василь, що списував усі негоди сімейства Мировичів на дурний характер Анни Іоаннівни або на ненависть якогось царедворця з її оточення, неодноразово звертався до нині покійної імператриці Єлизавети Петрівни з проханнями переглянути винесений батькові вирок об'єктивно й неупереджено.

Втім, відповідь на всі його полум'яні прохання була незмінною: Федір і Яків Мировичі – безумовно, зрадники, що замислили зло проти Російської імперії, а тому їхньому єдиному нащадкові слід мовчки дякувати дочці Петра Великого за те, що йому, синові й онукові зрадників, дозволено робити військову кар'єру. Отже, обставини справи йому відомі – навіщо ж батькові витрачати, можливо, останні хвилини життя на такі розмови?!

Все це підпоручик негайно спробував пояснити вмираючому, однак батько не став його слухати, а приклавши гарячу долоню до губ сина, заговорив знову:

– Синку, про мою справжню місію тобі відомо не більше, ніж іншим. А отже – нічого!..

– Про вашу місію, батьку?! – перепитав здивований Василь, що не повірив власним вухам і схилявся списати почуте на невтішний стан хворого.

– Так-так, синку, саме про мою справжню місію, ти вірно зрозумів, – підтвердив батько й продовжив: – Отже, у перший же приїзд до Варшави батько звів мене з агентом Григорія Орлика. Ти знаєш, хто це?

– Ще б пак, це ж французький генерал Григір Орлі!.. – тільки й зумів видихнути підпоручик, здивований зовсім несподіваною (а тому просто карколомною) звісткою, що його батько, виявляється, встановив зв'язок зі спадкоємцем Пилипа Орлика, одного з найславетніших мазепинців.