Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

Тільки вже тепер він правдиво розповідатиме про моє життя! Кажу «тепер», бо я вже не раз робила спроби писати щоденник, але покинула. Мені-бо самій страшенно не подобалось написане.

Сказати правду — я тоді в ньому брехала. Не тому, що я люблю брехню, о ні, а просто так склалося. Живучи в тьоті Нати, я виливала в щоденнику всі гіркоти свого життя, такого самітного, такого невдалого. А Надя нишком почитувала мій щоденник. Потім показала тьоті Наті… Я ж там писала всякі жахливі речі, писала, що навколо мене чужі, що я не люблю тьоті Нати і ніколи вона не буде мені рідною.

Що тоді було!.. Знялася буря. Всі так і вчепились у мене. І хоч мені не признавалися, що за причина цьому, та я знала, я зрозуміла, що хтось нахабно прочитав мій щоденник.

Адже липкі сліди залишились на його сторінках, а хто ж, як не Надя, завжди неохайно смокче цукерки!?

І тоді я, щоб урятуватись, другого дня написала іншу, брехливу сторінку щоденника. Мені соромно згадати, але я злякалась. Я злякалась, що до мене будуть ставитися ще гірше, що мене не будуть пускати в палац. Тьотя Ната так і загрожувала. А то ж була моя єдина розрада! І от я, щоб урятуватись, написала сторінку про те, що, мовляв, тільки тепер я зрозуміла, яка тьотя Ната прекрасна людина. Що я просто не вміла її оцінити… що я її люблю, дуже люблю… І далі в такому ж тоні.

Не знаю, чи повірили цьому мої читачі, а тільки мені стало дуже гидко. І и порвала незабаром той щоденник. Отак розірвала надвоє і кинула в піч.

… Я забалакалась, а тим часом хотіла сказати зовсім не про тс, я хотіла довірити своєму щоденникові деякі думки про слово «мужність».

Якось у нас з дядею Толею була про це розмова.

І я тепер розумію, що є різна мужність…

Вона — не тільки на полі бою, коли треба кинутись, наприклад, до ворожого танка, щоб влучним вибухом гранати вибити його із строю.

Вона — не тільки в геройських подвигах, таких блискучих, про які ми часто мріємо.

І не тільки в тому, щоб сміливо стрибнути на парашуті чи на стрибуні. Ялиночка обіцяє мене цього навчити, і я стрибну, слово честі, стрибну! Я зовсім не вихваляюся, мій друже щоденнику, я просто знаю, що це я можу зробити. Хай буде страшно, заплющу очі і стрибну!

А от є речі, які мені зробити важче… Далеко важче.

Є така собі ніби «сіренька» мужність. Наприклад, щодня систематично робити напади на… себе саму, воювати з собою уперто, не здаючись, з усякими своїми поганими звичками.

Скільки такої мужності, скільки витримки було в того червоноармійця, не на полі бою, ні! А тоді, коли він щодня, щогодини вивчав конструкцію танка.

От дядя Толя дуже серйозно розмовляв зо мною про мою «розхристаність». Він каже, що я наче вітер у чистому вигляді, який міняє свою швидкість кілька разів навіть на хвилину… (У дяді Толі все на світі зв'язане з вітром!)

— Ну, і нащо, — каже дядя Толя, — придатна така сила? Хіба тільки, щоб ганяти піщані хвилі чи ламати гілки на деревах? Інша річ «дисциплінована» енергія цього ж самого вітру, вирівняна в ритмічний рух колеса генератора.

Так і я… Я ж повинна вирости корисним для батьківщини працівником! Певно, я буду вітротехніком. А чи вийде щось із мене путнє, коли я буду такою розхристаною? Хіба такі бувають більшовики? Більшовик — це людина великої витримки і суворої дисципліни.

Дядя Толя каже, що сам був подібний до мене. І йому ніби нелегко було себе виховати. А все ж таки самоуком, з кількох класів технічної школи, довчився до інженера, видатного вченого. А Гордій Семенович!.. Це ж людина зовсім особливої витримки.

А от я навіть не знаю, що воно таке «праця над собою», «система», «тренування волі», «розпорядок дня і відпочинку».

Як же я буду сама тут учитися, щоб скласти все на відмінно за навчальний рік? Для цього треба бути мужньою щодня, щогодини — воювати з собою, взяти себе в руки.

Я собі склала, з допомогою Ялиночки, «твердий» розпорядок дня. Вчимося ми з Алкадом, а іспити складаю я щотижня Ялинці.

Тільки коли я витримаю цю свою вуздечку, тільки тоді вийду переможницею.

Стережися, товаришко Еолихо!

Треба таки сказати, що нелегко витримувати вуздечку, коли жити тут надзвичайно цікаво і в пустелі стільки спокус…

А треба вивчати головні кістки черепа!.. Це ж жах!

Але годі… Треба лягати спати, щоб не спізнитись на вранішню гімнастику. Зараз я загорнусь у ковдру… так затишно! Ми живемо ще в наметах, я — з Ялинкою, а дядя Толя та Гордій — у другому. Завтра ми перейдемо в будинок. А мені навіть шкода.

Вечорами я засипаю, поки Ялинка ще працює (вона вирішила негайно вивчити не тільки радіотехніку, а й туркменську мову і сидить вечорами). Дуже приємно мерехтять від свічки тіні. І мені здається, що я їду серед пустелі в кибитці кочовиків… А навколо така незвичайна, повнісінька пригод ніч.

Дядя Толя та Гордій Семенович поїхали на залізницю, щоб перевезти наземну частину ВВЕС — її лебідку. Вона вже прибула з Херсона. Обіцяли бути завтра, бо Гордій Семенович похвалявся, піби знайде від залізниці найкоротший шлях.

Ну, я сплю…

А в Алкада є якась «таємниця». Я її обов'язково розкрию.

На добраніч!