Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

— Що? — викрикнув Пацько. — Та пішов ти…

— Ну, це ти, голубчику, даремно. Зараз поїдемо в міліцію, а не на курорт. Там ти, братчику, нам про все й розкажеш. Ведіть його до машини.

— Скажи правду, Вікторе, маленьку виставу сьогодні в ресторані розіграли спеціально для мене?

— Таке скажете! Як би нам удалося це зробити? Чи ви, Теодоре Йосиповичу, припускаєте, що ми Пацька раніше вже піймали, домовилися з ним, щоб він прийшов до ресторану в призначений час, і випустили?

— Ну, а що мені залишається думати? Я ж уже стріляний горобець, для мене такі збіги більше свідчать про їхню невипадковість.

— Так ми ж спеціально й пішли з вами саме до того ресторану, куди, можливо, й мав прийти Пацько. Варіантів же у нас було небагато. А так: ми з вами гарно посиділи, повечеряли й піймали терориста.

Полковник ФСБ Теодор Середа й підполковник СБУ Віктор Яруга сиділи в номері готелю на Ірининській і полірувалися шампанським. Після того як Пацька повезли в автозаку на Лук’янівку в СІЗО і Яруга отримав підтвердження, що затриманий уже потрапив під безпосередню опіку Петра Симка, Віктор вирішив, що на сьогодні досить. Те саме сказав йому телефоном і полковник Зорій, якому Яруга доповів про вдалу операцію.

— Колоти його треба було сьогодні, поки він не оговтався. Сам же кажеш, що вивчив його як слід. Не так просто буде це зробити — твердий горішок, — Середа із задоволенням відсьорбнув з бокала.

— То ви, Теодоре Йосиповичу, не знаєте нашого Симка. Він не таких розколював. У нього й мертвий заговорить.

— Що, лупцює?

— Та, Боже збав, ви що? Ніколи й нізащо!

Вони засміялися.

— Хороший вечір вийшов сьогодні, — Середа відкинувся на спинку стільця. — Наче приїхав додому до своїх батьків. Навіть розбите вікно й подряпані пики не змогли зіпсувати цих блаженних миттєвостей повернення на Батьківщину. Оце б ще сидів і сидів, розмовляв і розмовляв. Та всьому гарному є межа і строк. Завтра день, мабуть, буде менш приємним і більш тяжким. Схоже, не обійдеться без зустрічі з Пацьком. Хоч би як там ваш славетний міліцейський сищик старався, а зачищати доведеться нам із тобою.

— А мені чомусь здається, що завтра нам просто розкажуть про те, як усе відбувалося й чому наші олігархи стали на дорозі вашого терориста. — Яруга підвівся.

— А чому це «нашого» терориста? — Середа теж відірвався від стільця.

— Хіба я сказав «нашого»? Я, здається, чітко промовив слово «вашого», — Віктор знову засміявся. — Ви ж приїхали, щоб «знайти та знешкодити», чи не так? Ось і знайшли. А знешкоджувати будете вже у себе, в Росії.

— Та навіщо він нам там здався, у нас своїх покидьків вистачає, — Середа став серйозним. — Усе залежатиме від того, що завтра накопаємо. А сьогодні ми тут уже нічого не вирішимо. Хіба ще на коня доп’ємо шампусик. Будь здоров, Вікторе, — Середа перехилив бокал.

— До завтра, Теодоре Йосиповичу, — те саме зробив і Яруга.

Середа провів Яругу до ліфта, але натискати на кнопку виклику чомусь не спішив. Наче ще хотів сказати те, чого не договорив у номері. Віктор, помітивши таку непевність російського полковника, теж мовчки чекав. І тут Теодор Йосипович нарешті з видихом тихо промовив:

— Ти коли-небудь спостерігав за відомими в Росії людьми — вихідцями з України, як вони говорять про свою етнічну Батьківщину? Ти чув, як вони вимовляють: «я, між іншим — чистий (чиста) українець (українка)!»? Що у них в очах — ти бачив? Скільки там гордості. І скільки там смутку: мовчазного, глибокого-глибокого. У мене перед очима стоїть Галина Ненашева (пам’ятаєш: «А лес стоит загадочный»), яка в одному з інтерв’ю гордо заявила: «Я, між іншим, щира українка!» Що ж відбувається у душах людей, які народилися в Україні, або їхні батьки жили чи живуть в Україні, а потім виїхали в Росію, здебільшого в Москву. Що з ними самими відбувається, що відчувають

вони, коли після десятків років розлуки з рідним краєм знову ступають на землю батьків?

— Це ж так просто, Теодоре Йосиповичу, — Віктор Яруга поклав руку на плече колезі. — Один із них стоїть переді мною. І я бачу, що в його очах.

Навіть у своєму кабінеті Богдан Зорій не відчував певності й захищеності. Наче й реальної загрози ніякої не передбачав і навіть інтуїтивно не відчував, але щось гризло зсередини, не давало спокійно й виважено обдумати не лише стратегічні плани, а й, як писали по-канцелярськи в оперативних паперах, проаналізувати поточні проблеми та шляхи їх розв’язання.

Богдан добре усвідомлював, що фактично сам бореться, чи й навіть лише борсається. Сам, один. Постійне відчуття самотності, брак підтримки близьких людей, яких у нього дуже мало — ось про що нині, як і вчора, як і позавчора, думав полковник.

У цей день ранньої зими Богданові не сиділося за столом. Він підійшов до вікна й довго, роздумуючи, дивився надвір. Перед самим вікном Богданового кабінету з наїжаченими в різні боки чорними мокрими гілками сумував старезний каштан. Він давно вже стояв голий. Лише