В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

пригледівся до купки попелу, що була колись людиною, точніше — нелюдом. Знаменитий Живописець, на якого вже п’ять років безрезультатно полювали майже всі «органи». В отроцтві — маніяк і насильник, згодом — платний кілер. Тлумачення клички було ще красномовнішим, хоч і конкретнішим, аніж сама кличка — Живописець — тому що пише… писав по живому. І тепер він влаштував правосуддю майже те ж саме, що й Коперник Святій Інквізиції — помер без суду та слідства.

Те, на що перетворилася іномарка, покоїлося метрів за п’ять від шосе, навколо дерева, від якого теж майже нічого не залишилося. Страшний удар практично повністю розколов машину навпіл. Проте все виглядало, як банальний нещасний випадок, що, зрозуміло, було більш ніж дивно. Майже неймовірно, щоб такий вправний водій як Живописець не впорався з кермуванням на абсолютно рівній, практично порожній дорозі. Втім, чого не буває на трасі… Версія про самогубство здавалась анітрохи не кращою.

— Орієнтовно ДТП сталася години дві тому, тобто о дев’ятій вечора, на десятому кілометрі від міста по Херсонському шосе, — почав зачитувати сержант те, що вже було відомо. — До зіткнення машина йшла зі швидкістю приблизно двісті — двісті десять кілометрів. Те, що це саме Живописець, було встановлено по відсутньому в нього лівому нижньому ребру, золотому медальйону у вигляді полум’я й іменному Макарову, гм, точніше, по тому, що від усього цього зосталося. Також було знайдено три комплекти патронів. Практично відсутність гальмівного сліду свідчить, що потерпілий, — він вимовив останнє слово підкреслено саркастично, — не встиг навіть зреагувати. Слідом за зіткненням стався вибух бензобака.

— Так, не схоже на покидька… — пробурмотів Андрійчук.

— Ну, тепер уже сучий син нічого не скаже, — роздивляючись уламки, озвався його напарник, лейтенант Тарасов. — Хіба що — паталогоанатому. А було б цікаво з ним поговорити. Як взагалі сюди занесло таку знаменитість? Так, Михаличу, схоже, і цю справу на нас навісять.

Андрійчук зітхнув:

— Швидше всього. Ну, гаразд, я поїхав. Свиснете, коли будуть результати розтину.

Він сів у свою вірну «копійку» і попрямував назад до міста. Не тиждень, а чортзна-що! Якийсь ряд незрозумілих, зовні абсолютно не пов’язаних між собою смертей. Не інакше, як над цим тихим містечком нависло якесь прокляття. А ім’я йому — президентські вибори. Спершу з бруківки відшкрібали відомого міського інформатора всіх про всіх Шила, якого невідомо яким вітром занесло на дах шістнадцятиповерхівки й невідомо яким вітром здуло звідти вниз. І ніяких слідів, окрім ознак того ж горезвісного нещасного випадку. Цей Шило був вигідний усім, особливо СБУ. Власне, це сталося в понеділок, коли всі негаразди ще можна було списати на «важкий день». Проте у вівторок з річки довелося виловлювати Красновського — офіційного голову міського виборчого штабу Журавля — разом з його «мерсом» і трьома соратниками. Знову ж таки, невідомо, навіщо він влаштував подвійний обгін на мосту й куди так поспішав. Ну і, звісно, його екіпаж надто вже всіх обігнав. Зрозуміло, це теж лише нещасний випадок із сотнею свідків. Середа — незбагненне запалення легень прокурора області з тяжкими ускладненнями на нюх і зір. Найімовірніше — інвалідність і відставка. Четвер — гострий напад ішемічної хвороби на абсолютно здорове серце «свіжого» начальника міської податкової. Але тут не Москва, а він — не Єльцин. Тому Майкл Дебейкі зі своєю диво-апаратурою не перегородив цьому начальнику його шлях до кладовища. Ну і на закуску — попіл невловимого Живописця. Чортівня якась! А ще ж тільки четвер, точніше, майже п’ятниця…

«То про що це я? — струснув головою Андрійчук. Вже сліпили очі вогні нічного міста й виходили на полювання усі, кому «належить» полювати (шпана, карні злочинці, деякі менти). — А, значить так. Спочатку — виспатися, потім — у морг, тобто, знову в морг, вислуховувати результати найточнішого виду діагностики — розтину».

Почесна професія патологоанатома була найбільш виснажливою влітку. Адже не завжди справних холодильників вистачало далеко не на всіх, тому доводилося робити свою справу в будь-який час дня і ночі, розтинаючи потерпілих, поки вони ще свіженькі. Проте цього разу Мозговий був украй обурений: підняти його посеред ночі тоді, коли підсмажений, хай навіть і Живописець, цілком міг почекати до ранку. До того ж знову не було на кого залишити п’ятирічного сина, який прокинувся, а у хлопчика був гострий страх самоти.

— Та-ак, небагато від нього залишилося, — говорив Мозговий своєму асистентові Озеренку, котрий стояв навпроти, біля анатомічного столу з обгорілими останками. Раптом він кинувся до одного зі столів біля стіни й крикнув: — Синочку, не чіпай! Не бачиш, тітоньці холодно, вона спить.

Мозговий знов натягнув покривало на вже напіврозкритий труп, — одну з тих «клієнток», про яких він без тіні іронії зазвичай говорив: «Підписалася за Журавля і повісилася». Потім поправив п’ятирічному Вовочці марлеву пов’язку й повернувся до столу з Живописцем.

— Тату, татку. Тут смердить, і я їсти хочу!

— Потерпи, синку. Зараз тато закінчить, ми підемо додому і я приготую щось смачненьке. На ось, пограйся поки.

І Мозговий подав дитині лопатку для виколупування кісткового мозку.

— Тату! Тату, я пісяти хочу! — сказав хлопчик, колупаючи лопаткою кахляну підлогу.

Мозговий зітхнув і подивився на свого напарника.

— Гаразд, Мишко, — сказав він, — піди, погуляй з ним поки що. Я тут і сам впораюся. — І звертаючись до сина: — Зараз дядько Михась погуляє з тобою на подвір’ї. Там і попісяєш. А татко скоро прийде.

Напарник зняв халат і підхопив Мозгового-молодшого на руки.

— Ну, Вохо-Вовуню-Володимире Григоровичу, полетіли!

Коли кращий експерт-криміналіст області залишився сам, він нарешті узяв до рук скальпель і пробурмотів собі під ніс майже ритуальні слова:

— Що ж, почнемо, мабуть, штурм головного питання труповодства — що день минулий йому вготував?

З цими словами Мозговий швидким точним рухом зробив перший розріз на торсі Живописця.

Близько десятої ранку Андрійчук приїхав до моргу. Коли він увійшов до кабінету судмедекспертів, його кивком привітав молодший патологоанатом Михайло Озеренко, що попивав чай і читав газетку.

— А де ж Мозговий? — поцікавився Андрійчук.

— Пішов додому відіспатися. Усю ніч працював, бідолаха. Та ще й Вовчика знову з