Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

У їдальні Махно попросив гранчасту склянку спирту й випив його, здається, одним ковтком, не розбавляючи водою. Усі інші налили собі також спирту, але значно менше, та цього було досить, щоб їхні голови замакітрились, очі затуманились, а язики розв'язалися. Тільки "батько" тримався, як наче нічого й не пив. Він узяв металеву ложку й гучно постукав нею об порожню пляшку. Присутні затихли.

— Командири і члени штабу! — звернувся до присутніх "батько". — Ми маємо відплатити за кров наших друзів, братів, батьків. І негайно відплатити!

Усі стривожилися: як це негайно? Може отаман з п'яної голови зараз накаже своїм недобитим військам кинутися знову на Катеринослав? Це ж — безумство!

— Ми не можемо негайно, — спокійно заперечив Олексій Чубенко.

— Можемо! — гримнув Махно.

— Потрібно деякий час, щоб підкувати коней, — зауважив командир кавалерії Щусь.

— Можемо! — і йому те саме відповів "батько" з налитими кров'ю очима.

— До кулеметів мало патронів... Нам би поповнити арсенал, — підтримав друзів — командирів Сидір Лютий.

Махно гукнув свого особистого охоронці.

— Я тут, "батьку".

— Сашку, знайди Галину і негайно привези її сюди!...

— Зараз, "батьку".

Увійшла Кузьменко.

— Галино, як там Київський князь попереджав своїх ворогів?

— Який?

— Ну той, про якого ти мені говорила в Катеринославі, як прийшла з музею Яворницького.

— A-а, Святослав... Він гордо їм повідомляв: "Іду на ви!", тобто, на вас... І перемагав.

— Гаразд, Галино. Можеш іти.

Коли Кузьменко зачинила за собою двері, Махно продовжував свою коротку промову:

— Чуєте, командири: "Іду на ви!" Отак і ми сьогодні, зараз же, сповістимо полковнику Самокишу, дамо йому в Олександрівськ телеграфом за моїм підписом оці три слова: "Іду на ви!"

— Але ж ми не можемо сьогодні! — в один голос вигукнули майже усі.

— А я й не сказав, що йду сьогодні, а лише сказав, що йду... Ми почнемо його дражнити, змусимо морозити в окопах його січових стрільців... А нападемо на Олександрівськ тоді, коли Самокишу набридне нас чекати, і він розслабиться, прийме наші телеграми за чергові вибрики Махна. Тим часом через наших людей розпустіть по всій губернії плітку, що армія Махна розбита, а її залишки деморалізовані і сам "батько" гірко запиячив.

Так і було зроблено. Повідомлення "Іду на ви" посилалося Самокишу в Олександрівськ через день, і петлюрівці почали вже над цією витівкою п'яного "батька" глузувати, навіть випустили й розмножили по всій окрузі листівку — малюнок, де зобразили п'яного Махна, який, спотикаючись, наштрикнувся на вила, виставлені проти нього селянином, а підпис, звичайно, був такий: "Іду на ви... ла!" Принесли цю листівку й Нестору, думали, що "батько" від неї збелениться. Коли ж ні, навпаки, розсміявся і сказав:

— Наша агітація попала в ціль... Ось тільки мене турбує село Жеребець, де "хазяйнує" "батько" Правда. Не дарма ж Самокиш уже в котрій листівці повідомляє про масову пиятику махновців, і ці листівки у першу чергу з'являються в Жеребці. Ану, Білаш, поїдь до цього безногого гетьмана й розберися... І привези Правду в Гуляйполе.

Новоспечений начальник оперативного штабу наступного дня виїхав у Жеребець. Тут Білаш був уперше. Село не сподобалося. Якесь велике й безладне — хата від хати на значній відстані, поставлені, кому як здумалося, без належного планування вулиць. Але всі обійстя мають сади, які тягнуться від будинків аж до річки Конки. Розповідають, що на прирічковій долині колись випасали запорозькі козаки молодих жеребців. Тому й назва села — Жеребець.

Того дня, коли приїхав сюди Білаш, кругом лежав білий пухнастий сніг, що випав десь серед ночі. Погода стояла тиха й сонячна. Була десята година ранку, а в селі кругом сновигали чи то п'яні, чи то з глибокого похмілля махновці. Багато з них роз'їжджали широкими вулицями на тачанках без кулеметів, вбраних новими персидськими й татарськими килимами, певно, забраними в місцевих поміщиків та куркулів. З будинків чулися непристойна лайка й пісні. Співали здебільшого "Яблучко" і найпоширенішу у махновців пісню "Розпрягайте, хлопці, коні".

На вулицях, то тут, то там зустрічалися групки повстанців з молодицями. Вони також або співали, або тягали один одного за барки, падали на сніг і знову невпевнено піднімалися на ноги. У Білаша виникло враження, що він потрапив не в село, де всі завжди трудяться від сходу сонця до темряви, а в розбещений шинок.

На найвищому лобному місці села Жеребець стояла мальовнича церква, з дзвіниці якої розносилися гучні й безладні звуки — певно, гамселив у дзвони хтось зовсім п'яний. А чого? Може з хворої чи дурної голови? Білаш вибрав серед зустрічних, як здалося йому, найтверезішого повстанця й запитав:

— Чого дзвонять, як на сполох?

— Згукують на мітинг... Зараз розпочнеться.

Начальник оперштабу наказав своєму кучеру їхати до церкви. Там уже було чимало селян. Невдовзі вони зашуміли, чого, мовляв, немає головного