Наомі Новік - Відірвана від коренів

Кров бризнула на шию тварини і на листя. Кінь дико заіржав, коли тіло мерця осіло вниз і назад, упало в кущі і зникло. Молодий солдат з ножем все ще посміхався. Він зістрибнув зі свого коня, і кинувся у воду.

Ми були заморожені раптовістю події. Попереду принц Марек скрикнув, спішився, і кинувся вниз по схилу, забруднюючи свої черевики, діставшись до краю води. Він намагався протягнути руку і спіймати руку солдата, але той не потягнувся до неї. Він проплив повз принца на спині, як дерев'яна колода, кінці шарфа і плаща повзли у воді позаду нього. Його ноги були вже розслаблені, чоботи заповнені водою, а потім його тіло потонуло. Ми побачили один останній блідий спалах його круглого обличчя, яке дивилось вгору на сонце. Потім вода накрила обличчя з розбитим носом; плащ пішов останнім, зеленою смугою. І він зник.

Принц Марек підвівся на ноги. Він стояв на березі, спостерігаючи, тримаючись за молоде деревця, поки солдат не зник. Тоді повернувся і подерся вгору по схилу. Янош спішився зі свого власного коня, тримаючи повід коня Марека; він простягнув принцові руку, щоб допомогти йому вибратися нагору. Ще один із солдатів спіймав повідок іншого коня, який був тепер без вершника; той тремтів, його ніздрі роздувалися, але він зупинився. Усе знову стало оманливо спокійним. Річка бігла далі, гілки нерухомо висіли, і сонце поблискувало на воді. Ми навіть не чули ніякого шуму від ще одного коня, який утік. Все було так, ніби нічого не відбулося.

Дракон штовхнув свого коня до руху і подивився на принца Марека.

— Решта протримаються до ночі, — сказав він прямо. — Якщо ви не зупинитеся.

Марек подивився на нього, його обличчя вперше було відкритим і невизначеним; як ніби він тільки що побачив щось поза межами його розуміння. Я побачила Сокола поруч з ними, який озирався назад, на лінію чоловіків, немигаючими очима, його проникливі очі ніби намагалися побачити щось невидиме. Марек подивився на нього; Сокіл повернувся і злегка кивнув, ствердно.

Принц всівся в сідло. І сказав солдатам попереду нього.

— Зробіть нам галявину. — І вони почали рубати очерет і деревця навколо нас; інші приєдналися, спалюючи і кидаючи сіль, коли працювали, поки не утворилося досить місця для усіх разом. Коней звели колом впритул один до одного.

— Добре, — сказав Марек солдатам, їх погляди спрямувалися на нього. — Всі ви знаєте, чому ви тут. Кожен з вас вибраний. Ви люди з півночі, кращі з тих, які у мене є. Ви слідували за мною в чаклунській Росі і утворили стіну поруч зі мною, відбиваючи кавалерійську атаку; немає жодного серед вас, хто не носив би шрамів від битви. Я запитував кожного з вас перед походом, чи згодні ви поїхати у це глухе місце зі мною; кожен з вас сказав, що так.

Я не буду клястися вам зараз, що виведу вас звідси живими; але я клянуся, що кожна людина, яка залишиться зі мною буде мати честь, яку я зможу дарувати, і кожен з вас отримає лицарське звання. І ми перейдемо річку вбрід, тут, зараз, якщо зможемо, і ввійдемо у річку усі разом: смерть або щось гірше, можливо, спіткає нас, але як чоловіків, а не як переляканих мишей-полівок.

Солдати на цей момент вже повинні були зрозуміти, що Марек не знав, що станеться; і що він не був готовий до тіней Вуду. Але я побачила, що його слова прогнали деякий сумнів з їхніх облич: світло увійшло в них, як глибокий вдих. Жоден з них не захотів повернути назад. Марек зняв свій мисливський ріг з сідла. Це була дорога річ, зроблена з латуні, яскрава і блискуча, як дзеркало. Він вклав мундштук у рот і подув з усієї сили, величним військовим ревом, який не повинен був зворушити моє серце, але зробив це: зухвалий і дзвінкий. Коні забили копитами і зпряли вухами взад і вперед, і солдати витягнули свої мечі і заревли разом з ним однією нотою. Марек повернув коня і повів нас в одному стрімкому пориві вниз по схилу в холодну темну воду, і всі інші коні пішли за ним.

Річка вдарила по моїх ногах, як шок, коли ми занурилися в неї, спінюючи воду широкими грудьми наших коней. Ми продовжували йти. Вода піднялася до мох колін, потім до стегон. Моя кобилка високо тримала голову, роздуваючи ніздрі, у той час як її ноги били по дну, штовхаючи нас вперед і намагаючись утриматися проти течії.

Десь позаду один кінь спіткнувся і втратив ґрунт під ногами. Він перекинувся набік і штовхнув коня іншого солдата. Річка вхопила їх, і поглинула цілком. Ми не зупинилися: не було ніякої можливості зупинитися. Я намацувала заклинання, але не могла думати: вода ревіла навколо мене, а потім все зникло.

Принц Марек видав ще один звук з його рогу: він і його кінь погойдуючись виходили вгору на інший берег річки, і він повів його далі в ліс. Один за одним ми виходили з річки, мокрі, і продовжували рух без паузи: ми врізалися у ліс, слідуючи за фіолетовим блиском світла Марека попереду, і за звуком його закликаючого рогу. Деревця затоптувалися нами. Підлісок на цій стороні річки був рідшим, стовбури дерев більші і стояли далі один від одного. Ми більше не їхали в одну лінію: я могла бачити інших коней за деревами або поруч зі мною — ми летіли, як могли, зберігаючи тільки напрямок. Я відмовився від повідка і просто притулилася до моєї власної кобилки, вплівшись пальцями у гриву, схилившись до її шиї, щоб убезпечитися від гілок. Я могла бачити Касю поруч зі мною, і яскраві спалахи білого плаща Сокола попереду.

Кобила задихалася піді мною, здригаючись, і я знала, що вона не може продовжувати у такому темпі; навіть сильні, треновані улюбленці потребують відновлення сил після купання в холодній річці.

— Нен elshayon, — прошепотіла