Маргарет Мадзантіні - Не йди

щоб розміняти, тож я зробив свої справи, нічого не залишивши для прибиральників. У барі разом зі мною був лише один клієнт. Кремезний чолов’яга без пальта їв якусь булочку. Я взяв собі каву в пластиковій філіжанці, пляшечку мінеральної води та пачку печива для Італії й вийшов.

Я зупинився перед баром, щоб випити каву, тим часом на заправці заливали бензин у дві машини. Якийсь чоловік вийшов з автомобіля й став перед ним, розставивши ноги й зіпершись ліктями на дах. Повітря тут було зовсім іншим, а сонце, якого я цілий день не бачив, нарешті з’явилося перед самим заходом. Воно вже наближалося до землі, пестило її, і, здавалося, земля раділа від цієї рожевої благодаті, немов від коштовної прикраси. І це незвичайне повітря, і це вогняне світло сповіщали, що південь вже справді почався. Я зазирнув у сервіс-центр і подивився на призначені для миття автомобілів сині щітки, які зараз висіли без роботи. Потім я повернувся до машини. Італія вже прокинулася й дивилася на мене крізь віконце, усміхаючись. Я помахав їй рукою у відповідь на її усмішку.

Потім нам стало весело, Італія увімкнула радіо, вона знала слова всіх пісень, що транслювалися, і підспівувала своїм хрипким голосом, рухаючи при цьому плечима. Потім стало зовсім темно, і Італія більше не співала, ми слухали диктора, який розповідав, що на морі здійнялися хвилі.

Їй стало холодно, дрижали її ноги, дрижали її руки, які вона залишила в цій худорлявій білій западині, де тіло стає м’яким.

– Чому ти не наділа колготи?

– Бо вже травень.

Я увімкнув обігрів салону. Невдовзі в мене виступив піт, а Італія все ще дрижала.

– Може, нам краще б зупинитися та переночувати десь тут?

– Ні.

– Ну, хоча б поїсти?

– Я не голодна.

Ловлячи дрижаки, вона дивилася на дорогу попереду, що вже стала чорною, на фари автомобілів, що їхали назустріч. Ми з’їхали з автостради й рухалися по державній дорозі. Італія мені показала виїзд і тепер говорила, куди їхати. Вона не була впевненою, дуже хвилювалася, тому що в цій темряві не могла нічого впізнати, а можливо, багато чого вже змінилося.

– Скільки часу тебе не було тут?

– Дуже багато.

Вона ж відпочила, але здавалося, що їй було важко навіть тримати голову прямо, без підголівника. Я простягнув руку до її чола й ледь не обпікся.

– У тебе ж температура, ми мусимо зупинитися.

За кілька кілометрів, у якомусь селищі (десяток жахливих будиночків при самій дорозі, що була дуже погано освітлена) ми побачили підсвічену вертикальну вивіску «Тратторія», а нижче була горизонтальна, на котрій меншими літерами було написано: «Кімнати, Ціммер». Я припаркувався на ґрунтовому майданчику біля самого узбіччя.

– Тобі буде потрібна валіза?

Вона не відповіла нічого. У темряві мої слова пролетіли над її застиглою головою.

– Ну, виходь.

Я допоміг їй вийти, нахилився й підхопив її за талію. Я відчував, як її кістки дрижали, поки я її піднімав, і глибоке зітхання, від якого в неї здригнулися груди, немов наказ самій собі підвестися. На небі вже з’явився повний місяць з таким людинолюбним виразом, що ми зупинилися, щоб подивитися на нього, коли йшли, обіймаючись, до неонової вивіски. Цей місяць був так близько, що здавався вже частиною нас, а не неба. Він висів дуже низько й був таким важким, що трохи втрачав своєї таємничості й ставав схожим на людське обличчя.

Ми ввійшли в тратторію крізь скляні двері, завішені тонкими фіранками. Праворуч була барна стійка, а поряд нікого, з іншого боку – великий похмурий зал, де за різними столиками сиділи люди, що майже нічого не їли, у більшості стояла карафка вина, вони дивилися вгору на підвішений на стіні телевізор, по якому транслювали футбольний матч. Ми сіли за дальній столик. Дехто з них кинув погляд на нас, але без будь-якого інтересу, і одразу ж повернувся до екрана.

З кухні вийшла жінка з обличчям селючки, яке вкривало шапкою сиве скуйовджене волосся, вона наближалася до нас, витираючи руки об фартух.

– У вас можна що-небудь поїсти?

– Офіціанта вже немає.

– М’ясну нарізку й кілька шматочків сиру…

– Може, вам принести овочевий суп?

– Дякую, – відповів я, здивований несподіваною гостинністю жінки.

– Я вам його розігрію.

– Я хочу спати, у вас можна переночувати?

Жінка затримала свій погляд на Італії довше, ніж треба:

– Скільки ночей?

Італія з’їла лише кілька ложок супу. Я дивився на її темне коротке волосся, до якого я ще не призвичаївся, на її схудле обличчя з маленькими тінями та на запалі щоки, на її закриту синю сукню; вона була схожа на черницю без хустки на голові. Я налив їй повний до вінець келих вина, сказав тост і примусив випити зі мною разом, вона посунула свій келих до мого по скатертині, не підносячи його. Тост вийшов надто низьким, таким же, як і місяць на небі, який ми могли бачити в металевій хрестовині вікна. Його сите й лагідне обличчя було тут, поруч, а повітря навколо нього було прозоре навіть попри темряву: здавалося, він зацікавився нами. Я був трішки напідпитку, бо випорожнив щонайменше три повні келихи вина один за одним. Я почувався щасливим у цій тратторії, пропахлій приготованими заздалегідь стравами й низькоякісними напоями, тому