Володимир Кошелюк - Green Card

сюда, мразь! Сначала уши, потом нос, напоследок – член. Буду строгать, пока не заговоришь, въехал? Где пленные?!

Паскуда закивав, замотав макітрою, розкидаючи бризки крові, просипів:

– Там они, во дворе. В ямах…

Затовкмачую покидьку рота. Тим часом Руслан й Ахмет обійшли будівлю, перевірили кожен закапелок. «Санич» блює в кутку, Руслан похмуро втупився в тих, що лежать тут.

– Пішли, щось покажу…

Бетонна кімната вісім на шість. Вся підлога залипла брудним місивом. Під стелею лампочка на довгому шнурі. В кутку колода, на кшталт м’ясницької, посічена, просякнута кров’ю. Тут же валяється сокира з якимись ошметками, налиплими на лезі. Сморід забиває віддих, підвертає тельбухи.

Роздивляюсь краще: шмаття шкіри з довгим волоссям, якісь почорнілі обрубки. Це скрючені людські пальці. Ледь стримую блювоту. Вибігаємо надвір. Ось воно: бетонна цямрина трохи виступає над землею. Грубі ґрати з арматури, навісний замок. Знаходимо якусь залізяку, вивертаємо. Підсвічую ліхтариком, промінь стрибає, наче скажений, серце тіпається.

– Тату! Ти тут? Це я, татку!..

– Денис?!

До отвору наближається щось волохате, зачучвирине, в кривавому лахмітті. Тільки по очах знати, що то він, він… Я мало не зомлів.

Першим витягли батька. Пригортаю його до себе, з очей котяться сльози. Добре, що впоночі не видно. Тато й собі плаче, але виривається, тицяє в дірку, хрипить:

– Там хлопці, Денис, тягніть хлопців!..

Дістаємо ще трьох, зарослих по очі, в смердючих бушлатах, в якихось ганчірках на ногах.

– Всі?

Заглядаю в яму – в куточку скорчилась гола худюща, наче кістяк, постать, закрила голову руками, щось бурмоче до себе.

– Вилазь! Йди сюди!

– Чокнувся хлопець. Гвалтували його, як дівчину. Кожного дня…

У будівлі тихо. Лише на підлозі сопуть сєпари. Переходжу на чеченську:

– Тягніть їх в той бункер!

Чеченці завмирають на мить, далі підхоплюють тіла попід руки й кидають у кров’яну кашу. Ті звиваються, вибалушують очі. Тваринний жах на вузькооких кутастих мармизах.

– Розв’яжіть цьому руки…

Знову російською:

– Ну что, «бугор», имеешь шанс. Рубишь бошки своим шестеркам – отпускаю, нет – завалим вместе с ними. Выбирай, только быстро.

«Бугор» часто заморгав. Кров з вуха повільно сочилась, присихаючи до шиї широкою смугою.

Голови «апалченців» відлітали, наче гарбузи. Хекнувши останній раз, «бугор» випростався, облизуючи губи і все ще стискаючи скривавлену сокиру.

– Так, положи инструмент на пол. Шаг назад. Теперь – к выходу.

Скот несміливо почвалав по свіжій крові, лишаючи лапаті сліди. Ми стояли в коридорі натовпом, спостерігаючи через двері. Тиша, повітря аж дзвенить.

– Апалченец, эй, постой!

Я без розмаху всадив ніж точно в шлунок. Засмерділо. Скот мукнув й привалився до стіни. Ще раз – в печінку, ще раз, ще, ще і ще…

– Денисе, лиши, він вже здох… Все, пішли, синку.

Я обернувся. Тато тримав мене за руку. З очей спадала червона заслона. Я був увесь забризканий кров’ю, як колій. Під трупом натекла темна калюжа. Я сплюнув, витер ніж, і ми рушили.

Йшли повільно, бо полонені весь час хапались за груди, хрипко дихали. Хлопець щось бурмотів, підсміювався, скімлив. Кінець-кінцем довелося зав’язати йому рота й надіти наручники. «Санич» маячив попереду, присідаючи, часом підбігаючи. Я рухався позаду з пусткою всередині…

Армійці не підвели – в умовленому місці на нас чекав «бетеер». Погрузили полонених. Дядьки плакали, мов діти, обіймали нас. Навіть чеченці зніяковіли. Я стиснув тата в обіймах, прошепотів:

– Вас зараз відвезуть в госпіталь, ми з мамою приїдемо пізніше. Треба обставити все так, щоб ні в кого не виникло питань…

Тата бив дрібний дрож. Він притиснувся до мене. Якусь мить ми так і стояли.

– Мужики, ну йоп… Давайте ж, нам треба за годину обернутися!

Тато незграбно поліз у відсік, «Санич» зацуркував люк.

– Фу, мля, зроблено… Тепер можна й покурити. А ти звірюка, пацан! Десь служив?

Я промовчав, потім стомлено сів прямо в грязюку.

«Таки дістав тата, таки дістав…» – гуло у скронях.

…У шпиталі не можна протиснутись. Лікарі, поранені, одужуючі, щойно прибулі – все змішалося в таку чортячу кашу, аж голова обертом. Мама приїхала за два дні з дядьком Умаром й тіткою Хасною. Ми мовчки обнялися й так і стояли в лікарняному дворі.

Татова палата набита під зав’язку. Обмотані бинтами, з ногами на витяжках, лежачі, лише дехто трохи ходить.

Он там лежить Сєрий. Йому двадцять три. Розвідник. Рік, як закінчив академію. В Сєрого немає ніг.

Біля його ліжка день і ніч чергує розпатлана, зчорніла мати. Сєрий майже не говорить, тільки дивиться у вікно.

Тато ж тримається козаком. Каже, поламані ребра, пальці, вибиті зуби – це дріб’язок. Ми з ним домовились нічого не казати мамі про те, що з ним робили в полоні.

У головах його ліжка сидить дядько Умар. Ці двоє ніяк не набалакаються. А поки таке діло, я розніс гостинці татовим сусідам. У мене це стало за традицію.

В коридорі мама розмовляє з тіткою Хасною. А я пішов собі на шпитальний двір.

Холодно. На зелених лавах – м’які подушечки снігу. Я змів білий пух і собі присів. Чомусь до нестями захотілося курити, хоч я й кинув ще вісім років тому.

На події останніх днів я дивився якось збоку, ніби переглядав трешевий фільм. Ні про що не жалкував.

Але сьогодні вночі наснилась бабуся. Наче стоїмо з нею біля каменя з потічком, і вона каже:

– Впросила я Магуру, щоб не забирала тебе. Бач, ти свою путь знайшов. А як не став би ото воюватись, хто ж батька із брану б виручив? Добре, що так склалося…

– Ба, а чого ти померла?

– Бо так треба було. Покликали в Ірій, та я все ж встигла тобі передати…

Тут я й прокинувся, наче скупаний, а серце гатить, як дурне. От тобі й сни!

Раптово затріщав телефон. Глянув на дисплей – Кун.

– Привіт, Дене!

– Вітаю, містере Кун.

– Як твоя проблема?

– Вирішена.

– Я радий.

Трохи помовчали.

– Все було, як написано в книзі?

– Так.

– Через три дні ти потрібен нам в Йорданії. Банк виставив рахунок. Інструкції в твоєму ящику.

– Зрозумів.

– Тоді все, до зустрічі.

Свинцеві хмари супились, набираючись духу. Мабуть, знову піде сніг.

Я витяг ланцюжок зі свастям. Оберіг посвітлів, вовчі голови весело й запекло щирились, наче відчуваючи наступне бойовище. І нову путь.

Про автора

Володимир КОШЕЛЮК (1986) – уродженець села Шендерівка Корсунь-Шевченківського району на Черкащині. Закінчивши середню школу, в 2003–2008 роках навчався на природничо-географічному факультеті Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова у Києві.

Під час навчання в університеті опублікував низку статей в українських наукових виданнях. Після закінчення