Володимир Кошелюк - Green Card

class="book">Метро гуде. Вітер з тонелю рве олімпійку, обдає могильним подихом. Рельси гудуть. Люд тулиться на пероні, відходить від краю. Підлетів потяг, шваркнули двері. Народ квапливо заповнив вагон. Я став біля протилежних дверей, притиснувся спиною. Наче й не їхав звідси. Кляте місто…

Оглядаюсь навкруги. Студенти тупляться в смартфони, опасисті дядьки лупають на молоденьких випещених дівчат, бабульки сердито зиркають на розфуфирених «прасцітуток».

Оголосили перехід на «Театральну». Перейшов, доїхав до «Контрактової», вийшов. Дістався узвозу. Тепер треба знайти крамницю «Рекрутъ».

Піднімаюсь нагору вулицею з грубою бруківкою. На узбіччях лотки – дрібниці для туристів. Мені потрібен номер 2-В. Вхід з вулиці у двір, далі – в підвал. Ага, осьо він…

Біля дверей лежить німецька каска. Спускаюсь крутими східцями. В ніс б’є дух армійського складу. Тісне приміщення з довгими стелажами. Ого, вибір тут що треба! За шість років майже нічого не змінилося. Поблудив між прилавками. З чого почати? Взуття. За мить підскочив хлопчина-продавець.

– Что-то конкретное?

– Так.

Я дістав список.

Через півтори години ледь зміг підняти торбу. Снаряга добряча. Я вибрав вологозахисний костюм «FSS», берци, флісову шапку, стрілецькі рукавички. Підібрав гожий наплічник, наколінники, потовивідну білизну й ще купу корисних дрібниць.

Тепер можна й до справи.

Глава 15

Крапає холодна осіння мряка. Під ногами в’язка твань. Ноги по коліна в грязюці, липкій, наче мед.

У траншеях хлюпотить вода.

Ми на місці. Вісім годин від Києва по убитих дорогах. Обшарпаний «Форд Транзит» витряс усі нутрощі.

За кермом навперемінки Руслан і Ахмет. Я, Іса й Ваха вмостилися на мішках і пакунках з одягом, снарягою, їжею.

На «передок» прибули десь о п’ятій. Всі блокпости минули без проблем – цей «Форд» тут знали. Тільки на одному стояли, мабуть, колишні «беркути». Ці взялися шманать серйозно, з собакою. Але триста баксів швидко підняли шлагбаум.

На позиції нас уже чекали. Бійці закіптюжені, в резинових чоботях, з обшмульганими «калашами». Підійшли троє – мужики років за сорок. Поздоровкались. Сіли перекурити.

– До мене Умар дзвонив, – озвався один. – Просив допомогти. Розказуй.

– Треба пробитися до Воровського. Там в полі склади покинуті. Полонених дістати.

Вусатий старший сержант затягнувся, аж у грудях засвистіло.

– Як ти це собі уявляєш, пацан? Туди кілометрів п’ять, «сіра зона», лазять всі, кому не ліньки. Людей з позиції я не зніму, вогнем теж не піддержу. Узнає комвзвода, мене першого ж і посадять.

– Нам треба провідника і щоб хтось зустрів біля «лінії». Все.

– Не знаю… На таке ніхто не згодиться. А як засічуть? Що наші, що ті можуть такого артой навалять – кісток не знайдуть.

– Провіднику – дві тисячі баксів. Тобі – одну, якщо зустрінете нас «бетеером» ось тут.

Я показав місце на пожмаканій карті. Вусань пошкрябав зморшкувату шию.

– А екіпажу «бетеера» я що скажу?

– Кожному по триста.

– Гаразд, питань нема. Раз таке діло, то сам і поведу. Ми з мужиками тоді договоримся. Давай бабло…

– Половину зараз – половину, як повернемося.

– Диви, молодий, а жучара! Ладно, хай буде так.

Ми зайшли в сирий бліндаж, я відрахував гроші, які носив на собі в герметичних пакунках.

Позивний старшого сержанта – «Санич». Поки він ходив залагоджувати справи, ми перевдяглися й дістали зброю. Старенькі АК-74 з ПБС й патронами УС[114].

Перед виїздом заїхали на стрільбище. Автомати працювали бездоганно. Головне для нас – якнайменше шуму й подавляючий вогонь. З собою брали тільки зброю, БК, аптечки, приціли нічного бачення й тепловізор, по флязі води й пакунок енергетичних батончиків. Ще раз передивились документи, що надав мені Кун – супутникові знімки, приблизне планування будівлі, кількість бойовиків.

Чеченців не треба натаскувати. У них за плечима дві війни й безліч кривавих розбірок в Україні. Той же Руслан воював з дев’яносто четвертого. Разом ми розробили план, обговорили нюанси. Лишилось дочекатися ночі.

Увечері потроху почався дощ, а опівночі він уже періщив суцільною стіною. Струмені затікали під каптур, сікли в лице. Добре, що ми в масках. «Санич» вів машину обережно. В зеленому світлі «нічника» все навколишнє здавалось потойбіччям з дешевого фільму жахів.

Близько першої години ми вийшли на точку.

У видолинку стояла облуплена довгаста будівля. Навколо ні душі, тільки дощ шельпотить, ляпає в розкислу землю. Метрів за триста залягли. Я обдивився будівлю в тепловізор. Нічого. Підкрадаємось ближче. «Санич» завмер: щось дзявулить. Собака. Добре, що вітер навпроти. Треба починати. Поряд сопе Руслан. Час!

Серце шалено гатить. Я, Іса й Ахмет забігаємо на територію. Під ноги кидається волохатий клубок. Іса піддає ногою, постріл. Безформна купа ляпає в грязюку. Дерев’яні двері відхилені, в щілину пробивається жовте світло.

Перемикач «калаша» стоїть на одиночних. Рву двері на себе – коридор. Цементна підлога, ослизлі стіни, тьмяна лампочка. Прямокутна пляма світла падає в коридор. Караулка. Працюємо…

У ніс ударив сморід гнилих шкарпеток, прілих тіл, непраного одягу. Хропіння, сонне буркотіння.

Тіла валяються покотом на казармених ліжках, зброя де попало. Стою в проймі дверей, Іса страхує. Б’ю короткими чергами. Тіла смикаються, сповзають додолу. Один підхватився зопалу, куля потрапила в голову, довбня зірвалася, друзки мозку, крівлі обляпали мені груди й лице.

Рахую – п’ятеро. Ще десь вісім вештаються. Киваю – працюємо далі. Рухаємось проходом. Темні цементні клітки без дверей. Десь спереду маячить жовтий відблиск. Щось вийшло посередині, відкидаючи бахмату тінь.

– Серый, это ты? Какого ху…

«Калаш» сплюнув гільзу, постать гепнулась. Бігом! Осьо вони, тут: широкий каземат, стіл, пляшки, небриті морди.

– Лежать, суки! Работает спецназ! Морды в пол!

Один скочив і відразу ж відлетів до стіни збитий чергою. Ближній вихопив пістолет, але я швидший. Інші попадали. Швидко в’яжемо пластиковими наручниками, затикаємо роти брудним ганчір’ям.

У кутку хрипить рація. Купи одягу, банки з тушонкою, водяра, бульбулятори. «Апалченци» страшенно смердять, у двох темні плями на штанях.

На руках, на грудях – наколки, зроблені явно не в тату-салонах. Треба знайти серед них «бугра». Так, що тут?.. Оцей, мабуть: на плечі павук у павутині, на всю спину – церква. Піддаю носаком по печінці. Постать скручується, наче хробак. Перекидаю на спину – те, що треба: очі закочені, з-під кляпу тече піна.

Я витягую з рота ганчір’я. Хрипить, падло.

– Где пленные?

– Дрочи, чертяра…

Видобуваю ніж, запихаю назад кляп. Шарк! Вухо відлетіло, наче вареник. Крівля потоком. Скот замукав, закрутив головою, випинаючись всеньким тілом.

– Розважаєшся?

У двері зазирнув Руслан.

– Давай швидше, «Санич» щось очкує.

Я зиркнув на нього. Чеченець сахнувся. Мабуть, щось не те побачив.

– Слушай