Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

– Не терплю подібних порівнянь, – відповіла вона і знову відкинулася на канапу.

– Пробач мене, Камо.

Мовчки обвила мене руками і пригорнулася. Закрутилася голова, солодкий тремт пронизав мене. Десь в туманній далині промайнула печаль блакитних очей і розтанула – пурпурова завіса пристрасті негайно затулила видиво. Я пестив молоде, запашне тіло, мої збожеволілі губи впивалися медом дівочих пружних грудей, а руки з насолодою занурювалися в мідне руно волосся, пропускаючи крізь пальці струмливе безцінне їхнє золото.

Раптом мої губи, блукаючи по її стегнах, натрапили на перепону: широкий чорний шалик вкривав частину тіла між лівою пахвиною і стегном.

– Скинь шалика, Камо! Хай губи мої вберуть кожну клітинку твого тіла.

Вона міцно притиснула долонею шалик і рішуче відмовилася.

– Не можна.

– Та чому ж?

Засміялася зухвало.

– Не будь дуже цікавий! Можливо, згодом, коли ми ближче пізнаємо одне одного, я тобі все поясню. Втім, чи так вже це необхідно? Ти неподільно володієш мною.

І вона провела пальцями по моїх грудях.

– У тебе шкіра ніжна і біла, як у молодої дівчини. Чи не приймаєш деколи молочні ванни?

– Не вигадуй! Дуже дороге косметичне задоволення.

Вона не відповіла. Лише почастішав подих і пристрасно здіймалися перса. Рука її блукала по моєму тілу, білі тонкі пальці наче насичувалися чарами дотиків.

Час ішов. Десь близько сьомої вечора, коли кімнату осяяв восьмипалий павук-люстра, ми обоє вже стомилися пестощами. Спершись плечима до килима над канапою, сплівши руки, дивилися ми невідривно одне на одного в божевільному захваті.

– Що за медальйон? – запитала вона раптом, торкнувшись моєї шиї.

– Пам’ять, – неохоче пробурмотів я, намагаючись струснути любовне заціпеніння.

Вона поклала медальйон на долоню і відкрила.

– Лиши це, Камо, прошу тебе.

– А! Волосся! Ясно-попелясте волосся!

Я вирвав медальйон у неї з рук.

– Таке тобі дороге? – запитала насуплено. – Мабуть, її волосся, чи не так? Тієї красивої панни, з якою ти був на маскараді?

– Так, це волосся моєї нареченої.

– Ха-ха-ха! Що за сентимент!

– Перестань, Камо!

– Чому ж? Хто ж мені заборонить?

– Прошу тебе, – додав я лагідніше, – не варто зараз про це. Добре?

– Терпіти її не можу! – прошепотіла мстиво.

Я мимоволі затремтів.

– Чим ти займалася, коли я увійшов до тебе? – запитав я, щоб перевести розмову на іншу тему.

– Чекала тебе.

– І дивилася вглиб цієї чаші? – сказав я, підходячи до столу, де в центрі намальованого крейдою кола стояла золота чаша. – Що тут? Вино?

– Вода. Чиста вода, тільки намагнічена.

– А що означають знаки на крейдяному колі?

– Символи семи планет. Коло з хрестиком внизу – знак Венери; у її сфері відцентрова сила долає зовнішні впливи.

– Ти на знаку Венери зосередилася, коли я увійшов?

– Ні. Та стадія операції минула значно раніше. При твоїй появі я шукала вже результатів – шукала на поверхні води віддзеркалення твого обличчя.

Я перелякано зиркнув на неї.

– Ти привернула мене магією! Так нечесно, Камо! Навіщо тобі така перемога?

– Поки що інакше не вдалося б; довелося спочатку відторгнути ворожий вплив, який раніше від мене опанував тобою. Тепер я не потребую таких штук.

І недбалим рухом руки перекинула чашу. Розлита на столі рідина довгою вузькою цівкою почала стікати на підлогу.

– Ти надто самовпевнена у своїй привабливості, – зауважив я роздратовано.

Вона невимушено розсміялася.

– Так, я цього не приховую. До того ж я пізнала тебе сьогодні достатньо. Ти вже мій, Юрасику!

Вона схилилася до мого обличчя і легенько дмухнула в очі. Тепла хвиля пронизала усе моє єство.

– Яка ж ти прекрасна, Камо! – мимоволі повторював я.

Вона тим часом дістала з креденса пляшку і дві чарки.

– Marescіallo rosso antіco, справжнє, – заохочувала вона, наливши по самі вінця келих червоним плином. – Не бійся. Я тебе не отрую.

Ми випили. Вино прекрасне, міцне, його доброчинна сила підкріпила мене, розливаючись по жилах. З келихом в руці я вперше уважно оглянув кімнату.

Неначе все знайоме. Шпалери турмалінового кольору, стільці, крісла, шестикутний стіл, опертий на сфінксах, – все знайоме. Раптом виникла дивна орієнтація: усі ці предмети, тільки інакше розташовані, я бачив у Вєруша. Здавалося, що лаштунки загадковим чином поєднали у замкнутому просторі чотирьох стін різні об’єкти з квартири мого друга.

– Ти знайома з Анджеєм Вєрушем, Камо? – запитав я просто.

– Ні, – відповіла вона, не дивлячись мені в очі.

Я був певен, що вона бреше. Але чому? Навіщо б їй приховувати знайомство з Анджеєм?

– Адже цей будинок належить людині, яка є моїм товаришем!

– Тепер тут живу я, і цього повинно тобі вистачити.

У її голосі дзвеніли тріумф і гордість.

– Що ж це все означає! Де ж я, власне, опинився?

– У зачарованому палаці, якщо вже так конче мусиш знати. Ех, ви, мудрі панове, – кинула вона з презирливою усмішкою, – вічно все намагаєтеся осягати розумом, – кмітливі математики, ідолопоклонники мозку! Та є щось, що неминуче вислизає з-під вашого контролю. Тобі мало, що ти тут зі мною і пережив небувалі хвилини? Чи оте «де?» не є питанням другорядним або взагалі недоречним?

– Маєш рацію, Камо, – визнав я, узявши її за руку. – Ти обдарувала мене винятковим вечором! Якби!..

Але слова завмерли на моїх вустах. В обличчі Ками, що досі дихало усвідомленням власної сили і чарівності, раптом промайнуло якесь вагання, в очах гордовитих і викличних затлів блукаючий вогник неспокою. Вона швидко глянула на великий з маятником дзиґар над канапою: вісім.

– Йди вже, Юр! – м’яко попросила вона. – Йди! Сьогодні тут більше залишатися не можна. Чекаю тебе у вівторок о цій же порі. Прийдеш, чи не так, Юр?

– Прийду.

– Не сердься, – ластилася вона, зворушливо зазираючи мені в очі, – час пізній. Мушу швидко звідси піти. Існують деякі перешкоди. Розумієш?

Тривалий солодкий поцілунок, прощальне перехрестя поглядів… і я вийшов. Глухо зачинилися і закрилися на замок важкі дубові двері.

Я озирнувся. Сходи зникли, вглиб напівтемного простору йшов знайомий вузький коридор з трьома дверима, слабо освітлений язичком газового полум’я – передпокій у будинку Вєруша. Де ж вхід до кімнати, звідки я щойно вийшов? – замість дубових дверей гладка біла стіна.

Може, це всього лиш сон? Неправда! Адже я відчував ще солодку неміч любовного вичерпання.

– Камо! Камо!

Голос повернувся з протилежного кута коридору і загаснув у сутінках. Я підійшов до дверей зліва, що вели до кабінету Анджея, і постукав. Ніхто не відповів. Натиснувши клямку, я відкрив двері.

Вєруш сидів за столом з головою на спинці крісла. У блідому, аскетичному обличчі ні краплі крові. При моєму наближенні він відкрив важкі повіки і поглянув на мене.

– Я повернувся, – вимовив він насилу, – ти, Єжи, приходиш вчасно.

– Ти спав?

– І так, і ні, – посміхнувся він. – Котра година?

– Пробило вісім.

– Отже, я вклався в три години.