Агата Тушинська - Наречена Шульца

— зрештою, там були малюнки Шульца[175]. І цей надпис. Принагідно зі здивуванням виявила, що має на полиці інший примірник цієї книжки. Із присвятою Вітольда Ґ. самому Бруно:

„Дорогий Бруно, саджу кволу рослинку цих частин тіла на родючому й чудовому ґрунті Твоєї Особи. ВҐ, 20 X 1937”.

Неймовірно. Звідки він узявся? Чи його приніс із собою Бруно? Тепер? Це були „домашні” книжки. Але вже примірник „Санаторію під Клепсидрою”, досконало збережений, ніби щойно вийшов з-під друкарського преса, згодом каталогізований і описаний, потрапив на бібліотечні полиці (Надходження К.126/56, тепер сигнатура II 10853).

У її бібліотеці. Пані директорки Юзефіни Шелінської. Лише деяким, всього лишень деяким відомої як колишня наречена Бруно Шульца.

Коли її питали, заперечувала цей зв’язок. Мала чужим відкривати свої та Бруно таємниці? Зрештою, тут майже ніхто не знав про її минуле знайомство із Шульцом. А про теперішнє — тим більше ніхто! А що хтось собі там щось шепоче по кутках… — то й нехай.

Вже померла Зоф’я Налковська — до кінця енергійна й нагороджувана. Мабуть, єдина з усього довоєнного кола знайомих Бруно, яка щось означала після війни. Той доктор Шпаннер з її „Медальйонів”, який, зрештою, діяв тут, у Верещі, може б, снився Юні ночами. Але ж не для цього вона знову могла снити. І бачити кольори.

Інші мали значно гірше… Навіть знайомого з Лясків, уже примаса ксьондза Вишинського, нові правителі закривали в монастирях і тягали по в’язницях. А її святий Тадеуш Штурм де Штрем, здається, відбуває якесь покарання. За шпигунство чи за змову проти нової влади. Тобто, як усі довкола твердять, — задарма. Юна не може з цим змиритися. Бо як це так… задарма? Це ніби з найжахливіших снів Бруно. І Франца Кафки, так. Вона спробує щось зробити. Принаймні розпитати. Брата. Знає, що він, як суддя, на боці тих, які запроторюють до в’язниць, але, можливо, про щось дізнається.

У відповідь, за якоїсь родинної нагоди, отримує від брата справу Тадеуша де… Без пояснень. Нехай собі почитає… Тож читає. Його звинувачено в „антидержавницькій діяльності з метою повалення народно-демократичного ладу. Зізнався про належність до нелегального осередку СРН[176]. Засуджений до 5 років позбавлення волі. У камері навчає молодих в’язнів математики”.

Не знала, що сказати, як багатолітня учителька польської мови і наречена літературного майстра, шукала відповідних слів, але, коли прочитала останнє речення, — більше не шукала. „Конфісковано його майно: одне зелене ліжко, шафа, сосновий столик, нічна шафка, кухонна шафка і два крісла…”

Не сказала вже більше нічого. Та й він, її коханий брат, все одно не мав бажання що-небудь слухати. Йому було достатньо того, що сам знав. Либонь, найкраще. Якщо мав право судити інших. Може, тому всю свою родинну любов вона перенесла на племінника. Але ж він любив бешкетувати — шибеник, чарівна дитина, а невдовзі юнак.

Поховали Сталіна, одразу після нього — Бєрута, щось у повітрі провіщало зміни. І не йшлося лише про те, що вуса перестали бути в моді. Або що соціалістичну сукню-лантух замінив чорний гольф. У літературних часописах з’явилися ознаки того, що згодом назвали відлигою. Передове будівництво соціалізму — Нову Гуту[177] під Краковом — так висміяли у поетичному памфлеті, що від будівників і авторів цього індустріального страхіття навіть мокрого місця не залишилося.

Твір називався „Поема для дорослих”[178], а його автором був не хто інший, як закопанський знайомий Бруно та Юни, ще донедавна послідовник „катування канарків” та колег-поетів, Адам Важик. За ним пішли й інші. Від соцреалізму полетіли тріски.

Після жовтня 1956 року