Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

Тодоско послужливо подавав склянку з водою. Нарешті Сливка набрала повітря й видихнула новину:

— Ми пропустили страшний компромат!

На столі перед нею лежав аркуш з інформацією, роздрукованою з інтернету.

Євген підійшов і пробіг очима текст: «Як повідомили в департаменті зв’язків з громадськістю МВС України, товариство з обмеженою відповідальністю «Міраж» у 2004 році отримало від відділення захисту інвалідів гроші в сумі один мільйон гривень, призначені для створення робочих місць та працевлаштування інвалідів, й використали їх не за цільовим призначенням. За даним фактом районною прокуратурою порушено кримінальну справу.»

— Розбиратися з цим будуть інші, — сказала Сливка і ковтнула зі склянки. — А от нам догана за те, що не помітили повідомлення ще вчора. Михайло Данилович хоче знати, чому ця новина не лягла міністрові на стіл увечері? Навіщо ж ми тримаємо таку велику прес-службу? Доведеться розганяти.

Марієв, котрому о дев’ятій ранку подзвонили «згори», а по тому виклали на стіл злощасний аркуш, гарячково обмізковував способи захисту. У приймальні давно чекав на вказівки викликаний з дому «незалежний» експерт Геннадій Хрумов. Від нього завжди хотіли єдиного — «правильних» меседжів для міністерського коментаря. Тепер він мав дати власний коментар з приводу прокурорського розслідування, про яке вже знала вся країна з вечірнього ефіру Першого національного.

Дана зазирнула до приймальні, переконалася, що експерт на місці й тека у нього в руках. Геннадій був високий на зріст, встиг наростити черевце, випнуте під тонким светром, а що найбільше справляло враження — це його добре відрепетируваний «сатанинський» погляд людини, яка знає більше за всіх провидців. Майбутній експерт провів дитинство і шкільні роки у забутому Богом райцентрі, що не просихав від багнюки. Тепер же Хрумов хизувався вишуканою українською мовою і міг з легкістю перекупки грати як «святу простоту», так і «лукавство нечистого». Ніхто ж не сумнівався що так звана незалежна думка кується в урядових кабінетах. Активізувався Геннадіїв потенціал, коли монументальне полотно, написане піарщиками, починала підточувати міль. Тоді Хрумов, ніби чортик з турецької скриньки, вигулькував на екранах відразу кількох телеканалів. Віднедавна було поставлено завдання «потоваришувати» з просунутими україномовними інтернет-виданнями. Хоча така можливість і видавалася з першого погляду примарною, Хрумов таки спромігся розмістити в одному з них власну статтю за підписом Марієва.

— Хто, по-твоєму, нацькував на нас це кляте інформагентство? — просичав міністр, ледь експерт прочинив двері його кабінету.

— А ви, буцімто, не знаєте, під ким це агентство ходить? — вищирив незапломбовані різці Хрумов.

Справді, чи варто було чекати іншого від колишнього прес-секретаря вождя «помаранчевих», подумав Сергій Климович.

— Потрібно будь-що негайно дезавуювати це повідомлення. Поміркуй над цим.

Міністр перевів погляд з Геннадієвого обличчя на кінчики своїх тонких пальців і ледь помітно ворухнув пучками. Це багато що обіцяло. Очі експерта миттю вкрилися масною поволокою.

За хвилину Дана з Геннадієм перешіптувалися під дверима приймальні. Хрумов узяв Сливку за ліктик і делікатно відвів у куток…

На ранок нступного дня у Марієва було заплановано відразу два інтерв’ю з провідними українськими журналістами. Сливка в таких випадках прозоро натякала їм, про що слід запитувати міністра. Крім того, наполегливо рекомендувала скористатися допомогою спеціалістів, тобто отримати від них письмові відповіді на «власні» запитання. Першим запросили до прес-служби головного редактора «Київської готівки» Олексія Вільчинського. Здоровань із військовою виправкою і посивілими скронями зреагував відповідно:

— Вибачте, але це в манері провінційних газеток — друкувати інтерв’ю районних начальників, написані їхніми підлеглими.

Дана прикусила губу, проте спробувала заперечити:

— Та все одно цей текст читатимуть спеціалісти. Вони ж звірятимуть усі дані.

— Я не проти. Але висловлювати свою думку має і міністр.

Прес-секретар відвернула погляд. Змагатися з такими стріляними птахами не насмілювалася, хоча чудово знала: які там власні думки в того Марієва? Але ж на те й прес-секретар, щоб журналіст не заривався! Хоч умри, а намалюй німб навколо голови міністра. Однак вона нутром відчувала всю несправедливість звеличування свого боса. На її обличчі проступила вимушено ввічлива гримаса. Насправді ж Сливка приборкувала в собі бажання виштовхати гостя геть із кабінету.

Хто ж не знає, що у прес-службі будь-якого міністерства працюють основні ненависники журналістів? Особливо тих, які насмілюються говорити про якусь свою творчу свободу. Таких або відкрито третирують, або прагнуть підкупити. Унормованими були стосунки з пресою через так звану соціальну рекламу, яку ще називали «джинсою». Починали розмовляти з журналістом, якого хочуть приручити, як із близьким родичем, чиї інтимні проблеми добре відомі і можуть бути розв’язані будь-якої миті завдяки гарним стосункам з прес-службою.

Подекуди в цій грі Дана заходила настільки далеко, що її підлеглі не знали, куди подітися з цієї кімнаті… Але з головним редактором «Київської готівки» поводитися так було небезпечно.

— Я вас прошу, допоможіть сьогодні знайти час для моєї зустрічі з паном міністром, адже в нас була попередня домовленість через народного депутата — наполягав Вільчинський, рішуче перекидаючи через плече свій ефектний червоний шарф і дзвінко ставячи на стіл філіжанку з кавою.

Сливка мимоволі виструнчилася перед цим «золотим пером» і щось безпорадно промимрила у відповідь. Вона точно знала: ніякого дзвінка не було. Інакше б Марієв із неї вибив «рибу» — шпаргалку із запитаннями й відповідями, які, швидше за все, могли прозвучати в інтерв’ю.

Поки вона з’ясовувала щось у начальства, до кабінету вдерся головний редактор іншої газети — «Готівка по-київськи», Макс Дубов, двометровий красень із довгими кучерями, ще й не сам, а з фотокореспондентом. І теж обоє «на нервах».

— Слухайте, до вас не проб’єшся! Наче на оборонному об’єкті! Це Міністерство соціального захисту чи лабораторія з розробки секретної зброї?! Ваші охоронці читати не вміють? Редакційне посвідчення для них не документ!

Гостей намагалися вгамувати найкращим чаєм.

Нарешті повернулася Сливка і побачила Дубова. Новий гість так демократично гриз міністерське печиво, що вона відразу відчула себе у своїй стихії.

Дана підняла брову,