Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

поряд не лежав із тим, що насправді цікавило журналістів. Якогось ранку він зайшов до кабінету й раптом почув гамір на вулиці. Визирнув у вікно й побачив юрбу пікетувальників з плакатами. Шахтарі займали позиції під стінами Мінпраці. Чубенко придушив бажання підійти до них. Репортерські звички тут слід забувати. Інстинкт гончака залишився перед прохідною «каземату». Ситуація змінилася: тепер це його, Євгена, цькували, дресирували, збивали йому нюх, вставляли йому клепку, якої «бракувало» досі, вкладали його живе, дражливе єство в мертву матрицю.

— Не виходь до них, якщо не хочеш неприємностей, — вловив його поривання Тодоско.

За кілька хвилин мали розпочатися переговори з профспілкою гірників. За дорученням Сливки Євген піднявся нагору, в конференц-залу, де вже чекали делегати пікетувальників.

Вільні профспілки почали дошкуляти Марієву ще з осені, щойно Мінфін зверстав бюджет на наступний рік. Перший віце-прем’єр ввів до законопроекту низку обмежень соціальних виплат. Постраждало чимало людей, які ніколи не були об’єднані громадським рухом за свої права, — діти війни, жінки, що йшли в декретну відпустку, хворі з правом на забезпечення безкоштовними ліками. Так само уряд насмілився вчинити і з шахтарями, знехтував обов’язком держави сплачувати їм регресні виплати. Але за цими людьми стояла Незалежна профспілка гірників України.

Дізнатися про те, що конкретно записано в новому бюджетному розкладі, коштувало чималих зусиль лідерові профспілки. Але Федір Кілечко, якого Євген знав особисто, був тямущим хлопцем, ще й народним депутатом. Коли з проекту бюджету постала сумна для регресників перспектива, незалежна організація гірників привела свій актив на переговори до Міністерства праці.

Прес-служба відбувала цей захід формально — створювалася видимість публічних переговорів. Насправді ж — і Чубенко про це знав — зроблений ним диктофонний запис мали потім вилучити й жодного повідомлення на веб-сайті про зустріч міністра з головою незалежної профспілки не з’явилося б.

Атмосфера в залі розігрілася від емоційної напруги. Сердиті чоловіки в шкірянках — популярних серед гірників, стримано гомоніли.

— Та будьте ж нарешті відвертими! — вигукнув один із ветеранів. — Видайте указ про те, що після шістдесяти років ми позбавляються будь-яких прав. Хоч раз скажіть людям правду, а не займайтеся демагогією!

— Я намагатимуся переконати першого віце-прем’єра в неможливості економії на здоров’ї гірників-ветеранів, — силкувався докричатися Марієв.

Це вже скидалося на певну поступку. Федір Кілечко вмів, коли треба, видаватися дуже товариським, не послаблюючи при цьому натиску. Того дня йому виповнилося п’ятдесят, і хоча він цього не афішував, прем’єр уже привітав його зранку по телефону. Міністр також приготував профспілковому лідерові сюрприз — вручив величезний букет червоних троянд. Та коли Марієв залишив залу й профспілкові активісти попрямували до виходу, букет опинився в кошику для сміття.

День видався якийсь зібганий і пустопорожній, як і весь той час, що доводилося вбивати у стінах міністерської прес-служби. Але вечір підготував зворушливу зустріч.

Євген стояв на платформі станції «Льва Толстого» нетерпляче виглядаючи — коли ж із тунелю виповзе нарешті зелена гусінь потяга. Гусінь завмерла біля платформи, двері вагонів розчахнулися — й раптом із натовпу, який ринув просто на Чубенка, вискочила Настя. Хлопець став ніби вкопаний.

— Настю… Ти?

Як давно вони бачилися востаннє! Всі ці місяці його душу ятрило відчуття самотності. Поряд — жодної людини, якій можна було б звірити всю тугу сірого існування.

— Женю! Привіт, — вона посміхнулася так, ніби тільки вчора вони теревенили по телефону.

Євген миттєво зауважив зміни в її зовнішності. Кудись зникло ластовиння, випрямилися кучері, погляд став глибоким і сумним.

Мовчки разом вийшли на вулицю, під дрібний дощ. Зупинитися й поговорити було ніде.

— Пішли до мене? — легко запропонувала вона.

— Страшенно шкода, але сьогодні я не можу…

— Куди ти зник?

— У Міністерство праці…- зітхнув Женя, ніби й справді сидів у кам’яному мішку.

– І як тебе туди занесло?

— За конкурсом…

Настя дивно посміхнулася. «У ній раніше не було цього», — знову подумки зауважив Євген.

— Не надто, мабуть, солодко там? Ти щось змарнів…

— З високої планки починав… Тим нижче тепер опустили, — спробував пожартувати Женя.

– Іди на телебачення. На Сьомому каналі є вакансія.

— Справді? Я подумаю…

— Дзвони, гаразд?

Ніхто не примушував його жити відлюдником. Але ж він мав Жанну. Відтоді, як побив горщики з Чорнятою, життя ніби зупинилося. Теперішня робота висушувала душу — ні кроку вправо чи вліво, стрибок на місці… Катастрофічно не вистачало часу на себе. Давно не бачився з найближчим другом. Життя протікало ніби десь у іншій площині. Залишилася ще тільки кохана. Єдину свою втіху, сенс власного існування, надії на майбутнє — все Євген пов’язував із нею, такою далекою…Її успіхи — це все чим він тепер переймався. Учора кліп, сьогодні компакт-диск, дебют на радіо, перша рецензія. Щотижня в його телефонній слухавці вдома озивався любий, і щоразу в ньому лунали нові радісні нотки. Але ж тепер, коли вона домоглася успіху шляхи було відкрито й тут, у Києві. Що більше Жанна хвалилася своїми досягненнями, то дужче Женя сподівався: ось-ось — і вона повернеться. Але жаданого слова поки так і не прозвучало.

Того вечора з Москви подзвонили дуже пізно. І голос Мальони цього разу був сухим і змученим. Нарешті дівчина вичавила болісне:

— Пробач. Нам треба розійтись. Я виходжу заміж.

V

Відлетіло у вирій пожовкле листя, часом сіявся дрібний сніжок, зранку по краях шибок малювалися тонесенькі крижані візерунки. Але в таких установах, як міністерські прес-служби час не плине. Тут постійно точаться війни — з опозицією, із засобами масової інформації, громадськими організаціями і навіть із громадянами, які надокучали зверненнями. І цього разу вже зранку «пахло сіркою». Галіза розшукував Дану задовго до початку робочого дня. Тепер вона, зблідла й незвично мовчазна, відвертаючись, ковтала якісь ліки.