Іван Семенович Левицький - Старо-світські батюшки та матушки

підійдеш до мене з хрестом? Ти п'яний чи тверезий? – сказав голосно архієрей, так що ближчі парафіяни чули.

Отець Харитін перелякався на смерть. В його ноги затрусились, і він все стояв в брамі.

– Та підійди ж з хрестом! Чи ти недужий, чи п'яний? Благочинний, візьми в його хрест та піднеси мені,– сказав архієрей.

– Ні! Я чогось нездужаю,– обізвавсь о. Харитін.

Благочинний взяв од отця Харитона хреста й підніс архієреєві. Архієрей поцілував хрест і пішов у церкву. Дяки заспівали «Достойно єсть», до їх пристав архієрейський хор. Дзвони дзеленькали, а великий дзвін хрипів, неначе стара розбита сковорода.

– Чом ти не купиш нового дзвона? Чуєш, як стукає твій дзвін, неначе розбитий казан,– сказав архієрей до отця Харитона.

– Я... в... ваше преосвященство!... Хлопці на великдень на радощах так дзеленькали, що дзвін трохи луснув,– сказав отець Харитін.

– Що він каже? – спитав архієрей в благочинного.

Благочинний переложив слова отця Харитона по-руській.

– Ти не дбаєш за дім божий. В тебе дзвони порозбивані, церква стара, антимінс старий, все старе,– казав сердито в олтарі архієрей на всю церкву.– В тебе все старе й нечисте. А то що? – Архієрей показав пальцем на жертовник, де золотий промінь сонця видав кільки порошин.

В отця Харитона в душі похололо.

– Дурак, старий простець, неук! – загримів архієрей на всю церкву.

– Чи чуєш, бра, як архієрей попа лає! – гомоніли нишком люди в церкві.

– А може, то він так чудно богу молиться,– обзивались декотрі чоловіки.

– В тебе книги несправні. Ти не вмієш пн-сати книжок. Де ти вчився?– спитав архієрей.

– Я вчився дома в батька,– ледве насмілився промовити отець Харитін,– а на священика мене екзаменував духовник в Лаврі.

– Знаю я ваші екзамени. Попереводять вас, старих, на малі парафії,– суворо сказав архієрей.

– Мене вільшаницька громада обібрала на парафію,– тихо обізвався отець Харитін, пригадуючи слова Онисі.

– Що він каже? – спитав архієрей в благочинного, не розуміючи по-українській.

Благочинний переложив слова отця Хари-тона по-руській. Архієрей спалахнув, аж почервонів.

– Яка там громада! Яке має право громада настановляти вас! Я вам покажу громаду, ви старі п'яниці, дурні, неучі!

З олтаря на шановну громаду так і сипались слова: «дурак», «болван», «неуч», «п'яниця». Молодиці думали, що то архієрей якось по-своєму молиться богу, і почали бити поклони. Чоловіки гомоніли:

– Чи ти ба, як архієрей лається в олтарі?

– Благочинний! зніми з його ризи й рясу,– сказав сердито архієрей.– Я вам покажу громаду.

Благочинний підскочив до отця Харитона, зняв з його ризи, підризник, а потім рясу. Панотцеві здалося, що архієрей вже заборонив йому служити службу божу. Отець Харитін стояв, неначе громом прибитий; він не чув, як його розоблачили, знімали з його ризи; він зовсім охолов і здеревенів.

Півчі гриміли. Церква була повнісінька людей. Архієрей вийшов з царських врат, поблагословив народ і сказав кільки слів до людей, що вони недбайливі, що в їх дзвони побиті, церква стара й несправна.

– Що то він каже? – питали один у другого люди.

– Хто його зна: чи навчає, чи докоряє за щось,– говорили люди.

Благочинний торкнув о. Харитона, щоб він запросив архієрея на обід.

Отець Харитін насмілився приступити до владики й попросив до себе на обід. Але в той час в церкву ввійшов польський пан дідич, з котрим архієрей колись обідав в одному селі в поміщика. Архієрей зирнув на його і впізнав. Пан приступив до царських врат, поцілував хреста й запросив архієрея до себе на обід. Архієрей покинув навчати громаду й пішов з паном з церкви. Тільки що вони вийшли за поріг, архієрей тричі поцілувався з паном, взявся з ним попід руки й пішов до карети.

– Чи ти ба! З паном аж тричі поцілувався! – загомоніли люди по всьому цвинтарі. Молодиці осміхнулись, а чоловікам стало ніяково: вони очі поспускали. В селі люди не любили пана дідича.

Сідаючи з паном в карету, архієрей голосно, зовсім не по-церковному розмовляв з паном і навіть зареготався. Громада почула й собі засміялась. Карета покотила в панський двір, і ні одна душа не пішла проводжувати архієрея до панського двору.

Зате народ рушив за повозками, котрі поїхали в батющин двір. Повозки заставили сливе усе подвір'я і навіть тік. Півчі, диякони, панотці, поліцейські, протопоп, а за ними всіма й погоничі залили покої, сіни й пекарню отця Харитона. Позастеляли столи в усіх покоях, навіть в сінях. Вся ватага кинулась до позастелених столів. Погоничів посадили обідати надворі під вікнами. Кури, гуси, поросята, індики – все щезло в одну мить. Півчі кричали: «Горілки!» Протодиякони кричали. «Наливки!» Погоничі не хотіли їсти житнього хліба й репетували: «Давай паляниць!» Паляниць не стало, погоничі стукали ложками в вікна, аж шибки побили. Молодиці бігали, розносили страву й все-таки не нагодували тієї сарани. На двір отця Харитона неначе набігла татарська орда, об'їла, обпила, ще й вилаяла Онисію Степанівну, що всього було мало. На виїзді отцю Харитонові довелось давати хабарі протодияконові, півчим, конторщикові й регентові. Перед вечором архієрейська карета рушила з панського двору, а за нею рушив увесь поїзд. Отець Харитін, випровадивши орду, як упав на ліжко, то вже більше й не вставав. Він пролежав місяць та й богу душу оддав. Зосталась Онисія Степанівна удовою з двома дочками та сином. Ще перед архієрейським приїздом Онисія Степанівна поховала батька й матір. А тепер довелось ховати й свого панотця. В домі піднявся великий плач: голосила Онисія Степанівна, плакали дочки. З села посходились молодиці й баби, натовпились в покої й голосили на ввесь двір. Отця Харитона поклали в світлиці без риз і навіть без ряси: це ще більше завдавало жалю й своїм, і чужим, і парафіянам.

– Де ж я тепер дінусь? Куди я голову прихилю з сиротами? Мене виженуть з хати, викинуть з оселі. Тепер же я нещаслива й без-прихильна навіки! – голосила Онисія Степанівна.– Кругом мене вороги: нема в кого поради шукати.

Зібралась у двір вся вільшаницька громада. В городі запалало багаття: громада ставила обід. Поз'їжджались священики й поховали з громадою останнього вибраного громадою батюшку. Священики радили Онисі не гаяти часу,– їхати до Києва та просити митрополита, щоб він зоставив парафію за сиротами. Четвертого дня після похорону Онисія Степанівна поїхала з прошенням до владики.

Приїхала вона в Київ, взяла прошення, взяла в руки здорову паляницю й пішла в Софійське до владики. Але, йдучи до Софії, глянула на Михайлівський монастир, де жив архієрей, і в неї в душі закипіло: в