Іван Якович Франко - Борислав смiється

вже потому покажеся, але на тепер вiд своїх жадань не вiдступимо, будь-що-будь!

— Як ваша воля, — сказав Герман, — я скажу властивцям о ваших жаданнях i принесу вам вiдповiдь! Бувайте здоровiї

I вiн кивнув їм гордо головою i вийшов,

— А що, самi видите, — сказав по його виходi Бенедьо, — що добре ми втрафили, жадаючи вiд жидiв вкладок до нашої каси. Все вони дадуть нам тепер, як притиск на них, — але се їм найтяжше прийдеся. А се повинно нас навчити, що iменно на тiм ми повиннi найтвердше стояти. Будь-що-будь, довго вони не можуть опиратися, треба нам тiлько твердо постояти за своїм! Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кожної кошари по десятцi, то ми зараз на другий тиждень зможемо їм знов таку саму бунтацiю пiд носом зробити!

Мiж тим Герман в тяжкiй задумi йшов бориславською улицею. «Чи чорт який нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Адже ж як їм вiдразу згори тiлько грошей скинути, то се винесе кiлька тисяч, i вони на тоту суму в кождiй хвилi зможуть нам зробити ще лiпшу коломийку. А так їх задурити, щоби вiдступили вiд того жадання, то також не вдасться. Чорт би побрав таку штуку!»

Прийшовши додому, довго ще думав Герман над тим дiлом i нiяк не мiг додуматися до доброго кiнця. Вже й полуднє минуло, надiйшла третя година. Юрбою валять жиди до Германового дому, щоб почути вiд нього жадання робiтникiв. Але, почувши їх, i свiту не радi стали.

— Нi, не можна, не можна! — крикнули всi в один голос. — Се нас зруйнує, се нас з торбами межи хати пустить!

— Га, то остаєсь нам одно: чекати, поки їх засоби не вичерпаються.

— I сього не можна!

— Та-бо ви як дiти, — скрикнув гнiвно Гермар. — Нi дома мене не лишай, нi в поле не бери! То що ж робити? Мiркуйте самi, чи є який лiпший вихiд.

Жиди притихли.

— Може би, можна дещо виторгувати?

— Нi, не можна. Вже я трiбував, — i не заходь з того боку.

— Га, то най їх усi чорти поберуть, коли такi — скрикнули жиди.

— I я так кажу, — додав Герман, — але з того для нас помiч невелика,

В тiй хвилi Леон, що мовчав пiд час цiлої тої перепалки, присунувся до Германа i шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся i напiврадiсно, а напiвнасмiшливо позирнув на нього.

— Тiлько ви знов менi не заїжджайте з моїм вчорашнiм лiбералiзмом, — прошептав вiн, усмiхаючись. — Що дiяти? Not bricht Eisen ', а лiбералiзм не залiзо!

«Такi-то ви всi лiберали, поки таним коштом!» — подумав собi Герман, але наголос сказав:

— Що ж, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить: зламати наразi їх упiр, а се певно, що їх троха охолодить. Коби тiлько удалося.

— Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тiлько взятися порядно.

— Та що таке, що таке? — допитували жиди. Леон кiльком почав шептати до уха свiй проект, котрий мигом напошепки рознiсся по свiтлицi. Нiхто не важився висказати його голосно, хоч усi знали, що вони тут «самi свої».

— Гурра! се раз проект! — скрикнули радiсно жиди. — Тепер ми їм покажемо, хто з кого насмiєся, ха-ха-ха! Проведемо! Як кiтку за стеблом, проведемо!..

— Так, значиться, пристаєте? — спитав Герман, коли улягся веселий гомiн.

— Пристаємо, пристаємо, — розумiвся, з тою ключкою.

— Коли так, то збираймося ж всi разом i ходiмо до них. Усi жаданi грошi треба їм зложити зараз, згори, i завтра нехай на роботу стають!

З гомоном вирушили жиди з Германової свiтлицi. Герман остався на хвилю позаду, прикликав Мортка i довгенько щось з ним балакав. Лице Морткове, рябе i погане, прояснилося при кiнцi якимось злодiйським усмiхом.

— Добре, пане, зроблю се для вас, але прошу вас о помiч в тамтiй справi. Якiсь поганi вiстi доходять мене…

— Не бiйся, я за все стою; що в моїй силi, то зроблю для тебе.

I за сим оба вийшли до жидiвської громади, що, гомонячи, стояла на улицi. Але гомiн той не був уже такий безпечно веселий, як перед хвилею. Холодний вiтер улицi охолодив трохи й радiсть жидiв.

— А хто знає, чи се вдасться? Ризико, ризико! — неслось в громадi, мов'шелест зiв'ялого листя.

— Га, що ж дiяти, — сказав Герман, — ризико воно є, але у нашого брата кождий крок — рпзико, то вже ризикуймо й на тiм кроцi. Удасться — то добре, а не вдасться — то ще таки свiту не конець, i вони нам з рук не вирвуться.

Громада йшла улицею звiльна, мов в процесiї. Герман пiшов передом до Матiєвої хати, щоб перший принiс робiтникам веселу для них новину. Слух о жидiвськiй процесiї рухнув уже по Бориславi, — юрба робiтникiв валила позаду жидiв, а друга юрба ждала вже проти Матiєвої хати. Але нiхто не знав ще, що се все значиться.

— Ну, що? — спитав Герман, коли робiтники в хатинi засiли по-давньому. — Нагадались вiї?

— А що ми мали нагадуватися? — вiдповiв Стасюра, — Наша гадка одна. От чей вам бог пiслав iнший розум на душу.

— То зле, що ви такi упертi, — сказав Герман. — Але що вже дiяти? Таке-то наше, бiдних жидiв. Коли хто з нами по правдi не може порадити, то вiн береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не устоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм словi — i нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка — прийшов пророк до гори.

— Що, ви пристаєте? — спитав Стасюра.

— Авжеж, що маємо робити, пристаємо! I то маєте менi завдячити, — чуєте, люди! Були мiж нами такi, що радили спроваджувати на вас шандарiв, вiйсько, але я сказав: «Дайте собi з тим спокiй!» I наостатку побачили, що я маю рехт, i пристали на вашi жадання.

— На всi?

— Авжеж, що на всi. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюда всi, щоби вам до рук туй, на тiм мiсцi, зложити грошi до вашої каси. Тiлько тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозiр над нею.

— А сего вам нащо?

— Як то нащо? Адже ж ми платимо. Ану, як хто розкраде грошi?

— Ну, над тим би ще мусила бути рада, се ще побачимо.

— Нехай i так, — сказав добродушно Герман, — мусимо на вас спуститися, бо… ну, бо мусимо! Але тепер принаймнi одно мусимо знати: кiлько грошей нинi вплине до каси i де тота каса буде находитися.

Стасюра не мiг на те