Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Оскільки Олена розуміється на жіночій красі, то одне з певністю можна сказати: в обох перш за все бездоганно чистий профіль.

З ледь помітною горбинкою носик, витончене, Олена сказала б, якщо б це не прозвучало смішно, ювелірне викінчення ніздрів, бездоганна лінія підборіддя і шиї в них справді тотожні. Обидві мають малі, але повні, ніби набряклі від молодечих соків, губи. Різниця хіба в тому, що Рифка злегка підмальовує свої (все ж таки вовка в ліс тягне!), а в Нелі вони блідо-блідо-рожеві. І шкіра у Рифки темно-оливкова, притаманна південній расі, а у Нелюсі вона шляхетно-блідава, з кремовим відтінком, через що і порівнюють її шкіру з пелюстками чайної троянди.

«Але, господи ти наш, — подумала Олена, — яке значення має ця зовнішня облудна схожість з тими різними світами, що кожна з них носить у своїм серці?»

В середу (навіть коли б Олена забула, який день був, то їй пригадали б його вареники з картоплею) з самого ранку приїхала Несторова. Було близько дев'ятої. Ще ніколи не приїжджала так рано. Мусила хіба що до схід сонця встати?

Що Олена може розказати про Несторову, яка вона була того дня?

Мала, як звичайно, червоні, підпухлі від плачу чи безсоння повіки (а може, від одного і другого разом?). Була неуважна більше, ніж завжди. Шукала, наприклад, сумку і не бачила, що та лежить перед нею на столі, чи питалася про те, на що тільки що дістала відповідь. Відчувалася в її мові така непритаманна її лагідному характерові опришкуватість. І, як усі нервові люди, була досить нетерпляча.

Скаржилася Олені (старалася сісти спиною до світла), що різні справи затримують тепер Нестора часто на ніч у Нашому. Знову в нього якийсь там план з експортом пшениці чи поставкою вівса для армії.

У всякому разі, гешефти змушують його більше перебувати в Нашому, ніж на селі, вдома.

А він, зрештою для Гелі це не секрет, такий нехлюй, що може в тій самій сорочці бігати цілий день по місту, а ввечері покластися в ній спати. Крім того, вона завжди старається подати йому каву до ліжка, щоб не курив натще, а в готелі, заки засяде за снідання, напевно, зо три цигарки висмалить. Він на око, зовні, нічого собі, добре виглядає, але серце в нього нікудишнє, Гелюню. Тримається на волосинці, як то кажуть.

Тому вона хоче спитати Гелюні, чи та не мала б нічого проти, аби Нестор ночував у Річинських?

Сьогодні годі Олені сказати, чи була це лише турбота про здоров'я чоловіка, чи дипломатія жінки, яка дещо вже підозрівала…

Розуміється, Олена ні одною гримасою не подала вигляду, що вона не захоплена пропозицією Несторової. Навпаки, обіцяла бідній жінці зайнятись нехлюєм і припильновувати, щоб переодягався до сну в нічну сорочку, мився щодня до половини, виходив з дому у виглянцьованих черевиках («а мені завжди здавалося, що австрійські гусари були такі підтягнуті!»), а щодо цигарки, то йому взагалі буде заборонено курити там, де спить.

Оленина готовність зайнятись шалапутом відразу добре вплинула на настрій Несторової. Погодилася випити чашку кави, від якої часочок тому відмовлялася, поцікавилася приготуванням до весілля в Меланії, ще пожартувала, що на це весілля обов'язково мусить справити собі нову сукню, аби вийшло так, як з весільним обідом в Катерини. Проте весь час крутилася в кріслі і чекала на Нестора. Само собою, якщо Нестор є в Нашому, то напевно забіжить до Гелюні.

Так було тієї середи до полудня.

Після обіду, коли Олена збиралася посилати Мариню до Безбородьків — чи не там, бува, застряг Нестор, — до Річинських з'явилася стара Бабеле, мати Сулімана.

Незважаючи на близькі стосунки сина з родиною каноніка, Бабеле ніколи ще не була в домі Річинських. Тим-то її поява викликала в Олени зрозуміле зачудування.

Суліманова увійшла беззвучно у своїх повстяних домашніх пантофлях, в голубій, в білі горошини, по-дівочому ясній сукні, в сніжно-білій накрохмаленій хустині на голові, за староєврейським звичаєм зав'язаній поза вуха, зі зніяковілою усмішечкою, що відкривала порцелянові зубки. Акуратненька, голубо-біла, накрохмалена старенька.

Олена, як тепер пригадує собі, чогось відразу не те щоб злякалася старенької, але дістала недобре передчуття. Щастя, що хоч Несторова була поруч.

— Що скажете нам доброго, Бабеле? Сідайте.

Ні-ні, замахала руками від себе. В неї немає часу сідати. Вона хоче лише щось запитати вельможної пані.

— Говоріть, Бабеле, питайте…

Мати Сулімана боязко оглянулася позад себе.

— Сюди ніхто не увійде, — відгадала її думку Олена.

Нікт? Напевне? Стара Бабеле хоче запитати, бо вона нічого не розуміє: де гріх, а де велика честь для неї і її сина дім.

Говорила вона польсько-українським жаргоном, нехтуючи всякі граматичні правила. Просто не знати було, чим пояснити, що, родившись на галицькій землі, вона так погано засвоїла мову її народу.

— В неї не всі дома, — пошепки сказала Несторова, відсунувшись з кріслом від матері Сулімана.

— Що за честь? Що за гріх? Про що ви говорите, Бабеле?

Бабеле значуще похитала головою: вона знає, що говорить. Якби вона не знала, то хіба прийшла б сюди докучать вельможне панство?

— То скажіть і нам…

Бабеле пожувала, пожувала порцеляновими зубками й почала сльозним рівним голоском:

— Пан ксендз Річинські приходе й сидить допузьна, потім бере і іде до лужка з моїм невістком, з Рифком. І там сплять. Дужко від то є, аби спати в нім, але не треба з чужом жінком то робити. А син Рафаїл лежить сам у свій лужко. В нашій віра то великий гріх. Бабеле не знає. Може, у католицька віра то велика честь, але в нашій — то паскудний гріх. Дзісяй рано Рафаїл потребував вийти, я пшепрашам бардзо, до вітру, як кажуть мужики. Ну, і добре. І хай собі йде, на здоров'я. Я дивлюся, а він входить в хату з сікіра і кладе його під свій лужко. То може бути велике нещастя від той сікіра. Бабеле хотіла це сказати. А тепер… пшепрашам і до відзенє.

Задкуючи до дверей, Бабеле зникла за ними, як і увійшла, наче гномик.

Хвилину спаралізувала повітря мертвецька тиша. Буває так при покійникові, коли найближчі вичерпають свої сили плачем.

Олена, не дихаючи, боялася глянути на Несторову. Уздріла тільки жовте, наче з білого воску, вухо братової.

— От бачиш, — досить нормальним голосом, як здалося Олені, промовила Несторова, тримаючись за скроні, — і як тут не збожеволіти!

І — все! І більш нічого тієї пропам'ятної середи. Несторова встала і так, стискаючи долонями скроні, почала поспішати