Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Вона розстібнула його сорочку, розкривши живіт, і поцілувала пупок. Тоді поклала на його живіт щоку і обняла рукою його теплі спокійні стегна. Вони були самотні в потопі.

— Скажи мені, що ти хочеш дитину, що надієшся! — вона пробурмотіла, притискаючись обличчям до його живота. — Скажи мені, що ти хочеш!

— Знаєш! — нарешті сказав він, і вона відчула дивний трепет — тіло здригнулося, розслабилось — думка набрала іншого напрямку. — Знаєш, часом я гадав, якщо спробувати тут, навіть між шахтарів! Тепер у них немає доброї роботи, заробітки нікудишні. Якби можна було сказати їм: «Не думайте ні про що, тільки про гроші. Коли доходить до наших потреб, виявляється, що нам мало треба. Давайте не будемо жити задля грошей…»

Вона ніжно терлася щокою об його живіт, а руку пестливо поклала нижче. Пеніс ледь здригнувся, дивно живий, але не піднявся. Надворі несамовито стугонів дощ.

— Давай жити задля чогось іншого. Давай жити не задля того, щоб заробляти гроші — чи то для себе, чи то для когось. Тепер ми змушені до цього. Нас примушують заробляти дещицю для себе і значно більше для босів. Давай покінчимо з цим! Мало-помалу давай з цим покінчимо. Не треба поспіху. Мало-помалу давай покінчимо з усім індустріальним життям і повернемося назад. Грошей треба зовсім трохи. Для всіх, для тебе й для мене, для босів і господарів, навіть для королів. Справді, грошей треба зовсім трохи. Просто налаштуй на це свій розум, і ти виберешся з цього багна.

Він зупинився, потім продовжив:

— І я б сказав їм: «Дивіться! Дивіться на Джо! Як зграбно він ходить! Гляньте, як він ходить, живий і свідомий цього. Він прекрасний! А тепер гляньте на Йону! Незграбний, потворний, бо ніколи не хоче випростатися». Я б сказав їм: «Гляньте! Гляньте на себе! Одне плече вище за інше, ноги криві, ноги — в ґулях! Що ви поробили собі тією осоружною роботою? Зіпсували себе. Не треба так багато працювати. Скиньте свій одяг і подивіться на себе. Треба бути живими і прекрасними, а ви — огидні напівтрупи». Так би я їм сказав. Я б хотів, щоб мої люди вдягалися по-іншому — наприклад, вузькі червоні штани, яскраво-червоні, і невеликі короткі білі жакети. Знаєш, якщо у чоловіків червоні гарні штани, саме це змінить їх протягом місяця. Вони знову стануть мужчинами, стануть мужчинами! А жінки можуть одягатися, як завгодно. Хай хоч раз чоловіки пройдуться в яскраво-червоних штанях, сідниця в обтяжку, червоне починається з-під маленького білого жакета, тоді жінки стануть жінками. Це тому, що чоловіки не є чоловіками, яких би хотіли жінки. Із часом Тевершел повалять і побудують декілька красивих будинків, у яких помістимося ми всі. І земля знову стане чистою. І дітей буде небагато, адже світ перенаселений. Та я не проповідуватиму людям, тільки скину з них одяг і скажу: «Гляньте на себе! Це — праця за гроші! Послухайте себе! Це — праця за гроші! Гляньте на Тевершел! Він жахливий! Адже його збудували, поки ви заробляли гроші! Гляньте на своїх дівчат! Ви їм байдужі, і вони вам байдужі. Це тому, що ви змарнували час, працюючи й думаючи про гроші. Ви не здатні ні говорити, ні рухатися, ніжити, ви не можете по-справжньому бути з жінкою! Ви мертвяки. Гляньте на себе!»

Запала цілковита мовчанка. Коні слухала тільки наполовину, прикрашаючи волосся в підніжжі його живота незабудками, які зібрала по дорозі до хатини. Надворі світ затих і наче замерз.

— У тебе волосся чотирьох ґатунків, — сказала вона йому. — На грудях — майже чорне, хоча на голові зовсім не темне, а от твої вуса тверді й темно-червоні, а тут твоє волосся, волосся кохання, наче кущик яскравої червоно-золотистої омели. І воно найкраще.

Він глянув униз і побачив на собі молочні квіточки незабудок.

— Еге ж! Ось справжнє місце для незабудок — волосся на чоловічому та жіночому лоні. А ти хіба не цікавишся майбутнім?

Вона глипнула на нього:

— О, цікавлюся, страшенно!

— Коли я відчуваю, що людський світ приречений, що він прирік себе власним брудним звірством, тоді думаю, ми недалеко відійшли від колоній. І місяць не так далеко, тому що навіть звідти можна озирнутися і побачити землю — брудну, грубу, смердючу планету і спаскуджену людьми. Тоді я відчуваю, ніби ковтнув жовчі, і вона роз'їдає мене зсередини, і нема такої далини, щоб утекти. Та коли я дістаю роботу, то знову все забуваю. Хоча сором, що скоїлося з людьми за ці останні сто років — люди обернулися на якихось робочих комах, втратили усю свою чоловічу силу і все своє справжнє життя. Я б стер машини з лиця землі, скінчив би індустріальну епоху назавжди, мов чорну помилку. Але це мені не під силу, і нікому не під силу, відтак я краще берегтиму свій спокій і намагатимуся жити власним життям, якщо це життя, в чому я досить сумніваюся.

Надворі грім стих, але дощ, який ніби вщухав, раптом знову линув з останнім білим спалахом блискавки і стогоном пригасаючої бурі. Коні занепокоїлася. Він так довго говорив, говорив не до неї, а до себе. Здається, відчай придавив його повністю, а вона почувалася щасливою, бо ненавиділа відчай. Вона знала: цей настрій від того, що вона його збиралася залишити, і він сам тільки тепер це усвідомив. І вона тріумфувала.

Вона розчинила двері, подивилася на дощ, рівний, важкий, мов залізна завіса, і відчула несподіване бажання вискочити під дощ, вискочити надвір. Вона підвелася і почала швидко стягати панчохи, тоді сукню й білизну, а він затамував подих, її видовжені, гострі звірині груди хилиталися й погойдувалися при кожному її русі. В зеленуватому світлі вона здавалася кольору слонової кості. Вона знову натягла свої гумові тапочки і з диким сміхом вибігла надвір, підставляла груди під тяжкий дощ, розкидала руки, гасала, зливаючись з дощем, в рівномірному танцювальному ритмі, якому вона навчилася колись у Дрездені. Дивна бліда постать піднімалася й спадала, згиналася, а дощ періщив по ній, і вона вилискувала повними стегнами, знову погойдувалася, підставляла живіт під потоки води, тоді знову згиналася, і тільки повні стегна й сідниці засвідчували йому свою шану, підтверджуючи дику покору.

Він засміявся й скинув одяг. Це вже було занадто. Він вискочив надвір, голий і білий, здригнувшись від твердого навскісного дощу. З нестямним коротким гавкотом попереду стрибала Флосі. Коні з зовсім мокрим, прилиплим до голови волоссям повернула гаряче обличчя і побачила його. Її голубі очі