Валер'ян Підмогильний - Місто

Наприкінці признався їй, що вправлявся й дома із стільцем.

Після вальсу фокстрот видався йому зовсім легким, навіть розчарував його трохи своєю простотою.

— Отак ходити? — спитав він.

Зоська пояснила, що фігур є безліч, що тут можна застосувати акробатику й власні винаходи. Проте даму тут обіймають далеко серйозніше, ніж у вальсі, й це його потішило. Він вмить уявив, що зможе притискувати так багацько жінок, високих і повних, ступаючи ногою між їхні ноги й крізь убрання почувати в них груди й пружний живіт. І збільшив свою пильність до науки.

Справа з помешканням посувалась вельми кепсько й відбирала в нього силу часу. Пристойної кімнати не міг знайти. Хлопець з’являвся до свого комісіонера обурений, лаявся, знову викладав свої вимоги, раз у раз чуючи ту саму запобіжливу відповідь:

— Словом, вам треба справжня кімната!

Степан одержував десяток нових адрес, але та сама справа повторювалась без жодних варіацій: частина кімнат була вже найнята, часом ще півроку тому, частина мала звільнитись невідомо коли, частина зовсім не звільнялась, а одна-дві, що таки наймались, були справжніми нетрями, обдертими притулками блощиць, і він з огидою дивився на бруд, що лишає по собі, вибравшись, людина, купи сміття та масні шпалери, що покидала позад себе, як гній, з огидою почував у застояному повітрі порожнечі піт та сморід її життя і виходив з невеселою думкою про ницість, тваринність людей, що з них найкращі чисті тільки тому, що вмиваються й міняють білизну.

Кінець кінцем заявив комісіонерові, що лазити по хатах по-дурному не має жодного наміру, і той погодився прийти до хлопця особисто, коли трапиться відповідна кімната. Взяв за це три карбованці.

Але з своєю кімнатою Степан давно вже попрощався й заходив до неї ввечері, як до готелю. На всякі сумніви щодо творчості засвоїв собі тепер одноманітну відповідь — от знайде кімнату, тоді можна буде й писати. Взагалі взяв за звичку покладати на неї всілякі сподіванки. Тим-то житлова криза хоч і турбувала його, але душевного спокою не порушувала.

А втім, біда на нього вже клалася з іншого боку. На молодому весняному небі, що поглибшало й посинішало під збадьорілим промінням, збирались на його обрії темні хмарки, що ледве помітні, ще прозорі, але сумні, як перші сльози бурульок вздовж високих дахів.

Весна, власне, ще тільки накреслювалась, але стояла вже на порядкові дня. Сніг ще не танув, але посірів, збувся блиску, став щуплий у купах, вздовж вулиць викладених, а на брукові злігся від невпинної їзди в темну, руду масу, осів, випнувся й позападав поправними вибоїнами під ритмічними вдарами копит. На пішоходах він обертався ясними днями в ріденький холодець, застигаючи прикрими грудками в холодні ночі. Скрізь по дахах його скидали вниз величезними кулями, що глухо падали долі, як бездушне тіло. На рогах дівчата в кожушанках продавали перші підсніжники з навколишніх горбів, де вже оголилась земля. П’ять копійок пучок, п’ять копійок!

Траплялись сонячні ранки, ранки теплих вітрів, що несли з далеких полів дух вогкого ґрунту й торішнього зілля, млосну запашність житньої прорості й набряклого яблуневого цвіту. Траплялись тихі, замріяні дні, коли в крові, відгукуючись на шумування природи, прокидається проста потужна радість життя, коли душу опановує той безтямний порив, що вів предків до вівтарів весняного бога. Такими днями Степан любив гуляти й дивитись.

Взявши під пахви важкий портфель, блукав перед обідом по вулицях без видимої мети, уникаючи привітань, потребуючи побути самому серед чужих після одноманітних зустрічей на посаді та громадській роботі. Якийсь час він сам гаразд не розумів цього раптового потягу на вулицю й того чуття вигоди, задоволення, що обнімало його серед гомону й сміху весняної юрби. Думав, що гуляє, як гуляють усі сонячного дня, для спочинку й провітрення.

Але якось, вернувшись пізно додому, схвильований і збуджений, мусив собі признатись, що ходить дивитись на жінок. Він розумів тепер, що тільки на них спинялись його очі, на сміючих обличчях їхніх, на звабливих йогах і теплих убраннях, що ховали тіло, яке до болю відчував; що тільки на них дивився він з жагучим захватом, немов кожна мала окрему, тільки їй властиву таємницю, окремий, для нього ніби виплеканий сад кохання та пристрасті, і з кожної віяло на нього сласним випаром її жіночого єства, що п’янив його і підносив. Душа його завмирала в гарячім тумані, коли бачив жінку вродливу, струнку, здібну любити й варту любові, і сам любив її одну мить, проймаючись невимовною подякою, що вона є, що бачить її і пестить поривним поглядом. Декотрі озирались, посміхаючись йому непомітною, кличною усмішкою, і серце його тоді пінилось та співало. І тепер, зрозумівши це, відчув не сором, а тривогу, радість від свідомості буйної сили, що палає в нім, як часточка тієї могутньої спраги, що рухає світом. Якесь нове, ясне чуття прокинулось у нім — не хіть, не бажання, а луна їх, певність, що здібний бажати й бажатиме.

Він підійшов до вікна й розчинив його, нагло рвучи наліплений папір. Разом з холодним струменем повітря в кімнату долинув гомін безмежної вулиці, де він почув дзвін їхніх голосів, шелест їхніх кроків та суконь, рухи їхнього тіла та уст. Хлопець витягнув руки. Що це йому? Весна? Звідки це п’янюче передчуття близького, несподіваного побачення? Він упав на ліжко і, щулячись від холоду, що невпинно допливав у кімнату, віддався тій пристрасній мрії, що коливалась перед розплющеними очима безліччю привидів. Марева сповняли його кімнату, зникаючи й народжуючись від свавільного лету його думок. Він мандрував десь у гарячих чужих краях, блукав пахучими степами й зарослями листатих дерев, сходив на гору, звідки видно безмежний обрій землі, і скрізь із похоронків простягались до нього тонкі руки, схилялись чарівні обличчя, яких дотики він почував, як дійсні поцілунки. Він снив. І раптом у цій примарній мандрівці по ясній країні