Володимир Рутківський - Джури козака Швайки

Швайка увійшов до світлиці. Привітався і сказав:

— Пане Кобильський, хлопці розізнали, що на початку літа ординці збираються у великий похід на Переяславщину.

— Та ти що? — щиро жахнувся пан Кобильський. — От же ж халепа! Треба негайно передати цю новину переяславському старості. А тобі дякую за неї, хоча вона й вельми неприємна. Але ж ти інших не приносиш.

Швайка розвів руками.

— Що поробиш, пане. Така вже моя доля.

— То я зараз звелю хлопам, аби принесли медовухи, — сказав пан Кобильський. Проте замість гукнути когось, сам вийшов із світлиці.

— Потрібна мені твоя медовуха, — зневажливо кинув йому вслід Швайка і затнувся. Краєм ока він помітив, як хилитнулася зелена завіса. Придивившись пильніше, завважив кінчики чобіт, що визирали з-під неї. А більше нічого Швайка помітити не встиг, бо двері широко розчинилися і до світлиці увірвалося шестеро здоровенних челядників. За ними виднілося розпашіле обличчя пана Кобильського.

— Хапайте його! — наказав він.

Швайка блискавично вихопив шаблю. Проте замахнутися нею не встиг — завадила стеля. А челядники вже оточили його з усіх боків. Та все ж упоратися із Швайкою було не так легко. Одного, вивільнившись на мить, Пилип з такою силою стусонув в обличчя, що той відлетів від дверей і завмер, іншого вдарив коліном у живіт так, що бідолаха лише кавкнув. Проте до світлиці увірвалося ще кілька челядників, і жива купа, внизу якої врешті-решт опинився Швайка, помалу затихла.

— А тепер розказуй, — звелів пан Кобильський, коли зв’язаний Швайка опинився перед ним. — Розповідай, як продаєш своїх хлопців-переяславців, як злигався з татарами. А ви слухайте, — звернувся він до челядників. — Слухайте, щоб розповісти переяславському старості, що почули. Правда, він майстер викручуватися, та тепер йому діватися нікуди.

— Он воно що, — посміхнувся Швайка розбитими вустами. — Виходить, я служу татарам. І хто ж це вам такого наплів?

— Є вірні люди, — відказав пан Кобильський. І, обернувшись до завіси, звелів: — Ану, виходь!

Завіса відхилилася і з’явилося зблідле обличчя Тишкевича. Швайка поглянув на нього і криво посміхнувся.

— Що ж, цього й треба було чекати, — сказав він.

Барвінок прибіг до Вовкулацького кута під ранок. Обіпершись об двері передніми лапами, він голосно заскавулів. А коли дід Кудьма вийшов на двір, вовк схопив його за холошу і потяг у бік Канівців.

— Схоже, з Пилипом щось трапилось, — здогадався ворожбит.

Проте подався не за вовком, а рушив у протилежний бік — туди, де все ще сидів Остап з товариством.

Козаки саме снідали. Почувши новину, вони кинули все і миттю скочили на застояних коней.

— То, кажете, він подався до пана Кобильського? — ще раз перепитав Остап і перевірив, чи легко шабля вихоплюється з піхов.

— Та до нього ж, добра б тому панові не було, — відказав дід Кудьма. — Ет, казав же я Пилипові, щоб гнав просто на Переяслав!

— Не журіться, діду. Визволимо нашого товариша, хоч де б він був. Голови покладемо, а визволимо. Е-е, а ви куди? — вигукнув Остап, побачивши, як дід Кудьма сідлає коня.

— З вами поїду, — відказав дід і з зусиллям забрався в сідло. — І Санька з собою візьму. Бо вчуваю, що вам самим не впоратися з панськими посіпаками.

— Але ж вам не можна лишати Вовкулацький кут! — вигукнув Остап. — Ви ж тут повинні сидіти! Та й узагалі… роки ваші не ті, аби на конях гарцювати.

— Нічого, — відказав дід. — Раз можна. А за вовчиками Лимар догляне.

— Я ж бо, звісно, догляну, — сказав Лимар, який щойно вишкандибав у двір. — Тільки я, діду, краще б замість вас поїхав…

Проте дід Кудьма його вже не слухав. Він розвернув свого коня і подався за Барвінком. Козаки, стенувши плечима, мовчки подалися слідом. Позаду їхали Санько з Грициком.

Коли перед ними забовванів маєток пана Кобильського, дід Кудьма озирнувся на супутників і звелів:

— Мовчіть і нічому не дивуйтеся. Я стану переяславським старостою… — Потому перевів погляд на Санька й повів далі: — А ти, Саньку, мусиш підтримати мене, бо боюся, що сам не втну. Не забув, як?

— Не забув, — відказав Санько. — Треба навіювати всім, буцімто ви — переяславський староста.

— Еге ж. Ну, хлопці, з Богом!

Сторожовий челядник, що саме смачно пообідав, походжав біля воріт залізної брами і длубався тріскою в зубах. Нараз він остовпів, бо побачив гурт вершників, що галопом наближалися до маєтку. Він чкурнув за ворота і вже звідтіля войовниче зарепетував:

— Хто такі? Стрілятиму!

— Тобі що, повилазило? — поцікавився передній. Челядник зазирнув у щілину і зблід, бо впізнав у прибульцеві суворого переяславського старосту. А переяславський староста жартувати не любив. Ледь що — так огріє канчуком, що півроку будеш чухатися.

Проте цього разу