Жозе Сарамаго - Євангелія від Ісуса Христа

Він, безперечно, змінить свої погляди, коли зустрінеться з Богом, але ця вирішальна в його житті подія ще не близько, й перед тим, як вона відбудеться, Ісусові доведеться ще довго блукати в горах, видоїти чимало кіз та овець, наварити з надоєного молока багато сиру, навимінювати за молоко та сир усякої всячини у ближніх селах. Він убиватиме також тварин хворих і покалічених і плакатиме за ними. Але одного з ним ніколи не буде, і нехай вразливі душі заспокояться: він ніколи не піддасться жахливій спокусі, якою намагався звабити його лукавий і розбещений Пастир, — використати козу або вівцю, або обох для погамування плотської хоті та задоволення ницого тіла, в якому доводиться жити чистій душі.

Тут не місце для тонкого психоаналізу, бо мине ще багато сторіч, перш ніж будуть опрацьовані його методи, тож не будемо згадувати про те, як часто задля того, щоб похвалитися чистотою тіла, душі доводиться самій нести тягар смутку, заздрощів і бруду.

Етичні й богословські суперечки між Пастирем та Ісусом тривали лише кілька днів, і хоч іноді вони спалахували знову, проте загалом ці двоє жили дружно, і старший чоловік терпляче навчав молодшого секретів вівчарського ремесла, а хлопець засвоював ту науку з таким ентузіазмом, ніби все його життя залежало від неї. Ісус навчився спритно кидати патерицю, що крутилася і свистіла в повітрі, аж поки падала точно на спину тієї вівці, яка з неуважності або зухвальства відбилася від отари, а проте ця наука далася йому не так легко, бо одного дня; коли він ще не досить опанував техніку, палиця полетіла в нього по надто низькій траєкторії і влучила не в неслухняну вівцю, а в ніжну шию козеняти, яке народилося лише кілька днів тому, вбивши його на місці. Такий нещасливий випадок може статися з ким завгодно, навіть обізнаний і досвідчений пастух від цього не застрахований, але бідолашний Ісус, до якого доля так часто бувала немилосердною, здавалося, перетворився на статую смутку та гіркоти, коли підняв із землі ще тепле тіло козеняти. Тут уже нічого не можна було вдіяти, навіть мати-коза, обнюхавши тіло сина, відійшла і знову заходилася скубти ріденьку й жорстку травичку, рвучко посмикуючи головою, так ніби хотіла довести правдивість відомого прислів’я: Коза, що надто сумує, себе ніколи не нагодує, а це те саме, що сказати: Слізьми горю не зарадиш. Пастир підійшов подивитися, що там сталося, і сказав: Не журися, таке буває. Я вбив його, захлипав Ісус, убив такого маленького. Атож, якби це був бридкий і смердючий цап, ти б його так не жалів або жалів менше, поклади його, я ним займуся, а ти ліпше доглянь он за тією вівцею, вона готується окотитися. А що ти хочеш зробити? Оббілую його, бо життя я однаково повернути йому не можу, творити чудеса я не навчений. Присягаюся, я не їстиму його м’ясо. З’їсти тварину, яку сам убив, — то найліпший спосіб ушанувати її, значно гірше їсти ту, яку вбив хтось інший. Я його не їстиму. Не їж, мені більше залишиться. Пастир витяг із-за пояса ніж, подивився на Ісуса і сказав: Рано чи пізно, а тобі доведеться засвоїти й цю науку — роздивитися, як збудовані всередині ті, кого створено для того, щоб вони служили нам, зокрема правили й за їжу. Ісус відвернув обличчя і ступив крок, щоб відійти, але Пастир, ще не опускаючи піднятий ніж, сказав: Раби живуть для того, щоб нам служити, й можливо, якби ми розітнули їх і подивилися, що в них усередині, ми знайшли б там нових рабів, а розітнувши царя, ми знайшли б ще одного царя в його череві, а якби раптом ми зустрілися з Дияволом і він нам дозволив би себе розітнути, то я не виключаю, що, на наш превеликий подив, звідти б вистрибнув Господь-Бог. Ми вже згадували про те, що вряди-годи між Ісусом і Пастирем і далі спалахували такі ідейні суперечки, ось вам і приклад. Але з плином часу Ісус зрозумів, що найкраща відповідь у таких випадках — мовчанка, що йому ліпше не піддаватися, як ми тепер би сказали, на провокації, навіть такі брутальні, як ця, а могло дійти й до ще гіршого: адже Пастиреві нічого не варто було припустити, що, розітнувши Бога, вони знайшли б у Ньому Диявола. Ісус пішов шукати вівцю, що збиралася окотитись, там принаймні на нього не чатували несподіванки, ягня, яке народиться, нічим не відрізнятиметься від інших ягнят, створене за образом і подобою матері, яка, у свою чергу, є точною копією своїх сестер, існують такі істоти, які не носять у собі нічого іншого, крім тихомирної і безсумнівної спадковості. Коли він знайшов вівцю, вона вже народила ягнятко, що здавалося складеним з одних ніг, а мати легенько тицяла в нього мордочкою, намагаючись допомогти йому підвестися, але бідолашний малюк, розгублений і ошелешений, лише посмикував голівкою, ніби намагався знайти найкращий кут, під яким він міг би роздивитися світ, у який щойно прийшов. Ісус допоміг йому зіп’ястися на ніжки, намочивши руки в нутряних життєвих соках вівці, але це його не збентежило, життя в полі разом із тваринами багато чого навчає, що слина, що слиз — усе одно, а ягнятко народилося таке гарненьке, з кучерявим руном, і його рожева мордочка, шукаючи молоко, вже нетерпляче тицялася в соски матері, про які воно не мало жодного уявлення, коли перебувало в її лоні, справді-таки жодне створіння не може нарікати на Бога, адже відразу по народженні Він дає йому змогу побачити стільки всього корисного. Дещо віддалік Пастир підняв шкуру козеняти, натягнуту на каркас із палиць у вигляді зірки, оббіловану тушку він обгорнув чистою ганчіркою і поклав у торбину, щоб посолити м’ясо, коли отара зупиниться на ночівлю, крім тієї частини, яку Пастир залишив собі на вечерю, бо Ісус уже сказав, що не їстиме м’ясо тварини, в якої він, сам того не бажаючи, відібрав життя. Для віри, яку він сповідує, і для звичаїв, яким підкоряється, така гидливість не може бути виправдана, адже на вівтарях Господа щодня вбивають сотні й тисячі таких створінь, а надто в Єрусалимі, де щодня навалюють гекатомби принесених у жертву тварин. Проте якщо глибше подивитися на випадок із Ісусом, на перший погляд, непоясненний в обставинах того часу й місця, то він напевне пояснюється його вразливістю, пригадаймо, що зовсім недавно трагічно помер його батько, такими ще свіжими були його спогади про те, що сталося у Віфлеємі менш як п’ятнадцять років тому,