Андрій Анатолійович Кокотюха - Справа отамана Зеленого

висипалися зорі, в цьому грудневому сріблі бігли, кричали, падали від шабельних ударів та пострілів люди. Більшість з них не встигала навіть огризнутися. Тіла топтали коні, хлопці часом самі пускали їх по трупах, що, як здавалося вершникам, ще ворушилися. Село тієї ночі немов накрила величезна безжальна повінь. Мов дурна вода, змітала вона всіх на своєму шляху. У нічному небі повис крик болю та муки, змішаний з пострілами, лайкою й подеколи жіночим лементом.

Шеремет віддав усе на розсуд своїх побратимів. Знав: саме тепер рябий Остап Романюк веде півсотню до сільради, де, найімовірніше, засіли основні сили. Частина партизанів наближалася туди з різних боків, невблаганно стискаючи лещата.

А сам Артем мав перед собою лише одну мету. Гнав до неї, і ніхто в цілому світі не здатен був його зупинити в праведному гніві.

Він устиг.

Яків Дзюба, вдягнений, озброєний до зубів, уже сидів у сідлі. Поруч метушився невеличкий гурт у суконних гостроверхих шоломах, оздоблених зірками. Найближчий з них, побачивши отамана з оголеною шаблею, метнувся назустріч — і голова потрапила під добре нагострену шаблюку. Середа, що досі був при Шереметові, тримаючись трохи позаду, вистрілив. Поцілив у когось тільки з другої спроби, решту зім'яли, надбігши, повстанці. Та Артем весь цей час не зводив погляду з Якова. Той ніби відчув його на собі — не відстрілювався, кинувся геть, пригинаючись у сідлі і заразом ховаючись за тих, хто вів з партизанами короткий, нерівний, але відчайдушний бій.

Шеремет не кричав навздогін, не вимагав зупинитися. Стиснув коліньми боки коня, вдарив п'ятами, пускаючи його вперед ще швидше, скоротив відстань між собою та Дзюбою хутко, впевнено, мовби завиграшки. Яків розвернувся, націлив маузера, та вистрілити вже не встиг: Шеремет махнув клинком, подавшись трохи вперед.

Зблиснуло лезо — і Дзюба скрикнув.

Зброя випала йому з пораненої руки на мерзлу землю.

Але Яків усе одно якимсь дивом тримався в сідлі, стискаючи вуздечку цілою, лівою, рукою. Не помічаючи нічого навкруги, Артем наблизив коня майже впритул до Дзюбиного і знову замахнувся. Супротивник відсахнувся, прикриваючись від можливого удару, поточився і, незграбно сіпнувши ногою в повітрі, вивалився.

До нього тут же поспішили з усіх боків. Шеремет, махнувши шаблюкою, вигукнув:

— Не смій! Не чіпай! Моє!

І хлопці стрималися, чекаючи, що отаман чинитиме далі.

Артем плазом ударив Дзюбиного коня по крижах. Тварина заіржала й пустилася навтіки. Тепер між вершником і Яковом, що саме зводився на ноги, нічого не стояло. Пригнувшись, Дзюба помчав уперед, не розбираючи дороги й не знаючи сам, куди й навіщо мчить, де шукатиме порятунку. Шеремет верхи легко наздогнав його і поскакав поруч, крутячи клинок у руці й раз по раз махаючи ним так, щоб шабля зі свистом розтинала повітря над головою втікача.

Повстанці, що їхали за ним, скидалися на апокаліптичний ескорт.

Так Шеремет догнав Дзюбу до сільського майдану. Тут уже запалили сільраду й гуртувалися довкола комонні й піші, утворивши щільне кільце. Між партизанами стояли селяни, абияк одягнені, переважно жінки й старі люди, осипаючи прокльонами тих червоних, які вціліли в різанині і збилися докупи в центрі кола. Полум'я висвітлювало їх, і бранці не приховували свого переляку. Угледівши отамана, натовп розступився, пропускаючи його. Артем і далі гнав поперед себе Якова, що весь той час, поки тікав, мовчав, ніби плекав у голові новий хитрий план, як би викрутитися цього разу. Коли побіг до гурту своїх, Шеремет гаркнув, перекрикуючи людський гамір:

— Тримайте його! Цього — окремо!

Відразу нагодився рябий Романюк. Кинувся навперейми, збив Дзюбу спритним ударом, а коли той упав — придивився й вигукнув зі щирим зачудуванням:

— Ти диви! Ось воно, юда! Де ж такі беруться падлюки, га?! Ану, вставай! Уставай, хай люди на тебе подивляться!

Спершу хотів схопити бранця за карк. Той відбив руку, і тоді Остап, вилаявшись, спробував був загребти правицею коротку чуприну. Нічого не вийшло. Дзюба вивернувся й порачкував якнайдалі від рябого. Шеремет не втручався. Діватися Дзюбі однаково вже не було куди.

Коли його нарешті згребли й поставили на ноги, тримаючи з обох боків, Артем різким рухом сховав шаблю в піхви.

Витяг нагана. Пальнув у небо, закликаючи так до уваги.

Усі враз затихли, шумів лише вогонь, поїдаючи помалу підпалену будівлю.

— Станьте в ряд! — промовив Шеремет, звертаючись до бранців.

Ті підкорилися. Артем не рахував, скільки їх тут. Жестом звелів відвести Дзюбу вбік, пустив коня клусом, проїхався вздовж ряду туди й назад, потім ще раз і ще. Ураз погляд зачепився за одного з червоних, зовсім молодого, здається, знайомого. Не злазячи з коня, нахилився, вдивляючись пильніше. Тоді випростався в сідлі, тицьнув у того дулом:

— Я тебе знаю! Вийди! Покажи себе людям!

Той не квапився — і тоді, злізши з сідла, до упертюха підбіг Семен Середа. Узявши за барки, потяг, поволочив із шеренги й завмер, роздивившись на лице жертви. А тоді прокричав:

— Це ж Аврамич! Ти ж Аврамич, Павло! Із Таценків! Тебе, суко, батько Зелений ще влітку додому відпустив! Забув Трипілля? Ти ще каявся, просив пробачення в людей! На коліна ставав!

— Добра пам'ять у тебе, Семене! — похвалив Шеремет. — Я морду пригадую. Як звати — забув! Точно, його отаман Зелений пожалів. Разом з іншими, такими самими!

Різким жестом Аврамич вислизнув із Семенової хватки.

— Ніколи на колінах не стояв! Перед тобою й такими, як ти, — ніколи! Хай живе товариш Ленін! Хай живе світова революція!

Прокричавши, замовк, ніби захлинувся власними словами. Став, опустивши голову, руки мотузками обвисли вздовж тіла.

— Це все, на що тебе вистачило? — так само голосно мовив Артем. — Того разу так не кричав. Бач, навчили тебе, небагато треба часу. Нічого, всі почули, який ти мужній, Павле Аврамичу, і як віддано любиш їхню радянську владу. Чи, може, вона вже твоя, влада ця? Рідна? Помреш за неї, сука?

Той мовчав, і Шеремет утратив до нього цікавість.

Знову послав коня вперед.

Описав ширше коло.

Зупинився так, щоб його у світлі полум'я могли бачити й чути всі, хто зібрався на холодному майдані.

— Слухайте мене! — почав, не бувши ще до кінця певен, що вийде вдала промова, але поклав собі говорити, як удасться: — До вас звертаюся я, отаман Вдовий! Я хочу, щоб усі наші вороги знали, як мене віднині звуть і кого їм треба боятися. Я справді вдовий, і їхня радянська, більшовицька, комісарська влада зробила мене таким! Багато хто з вас осиротів, овдовів, утратив через цих клятих зайд мир, спокій, дах над головою, тихе життя! Знайте всі: отаман Вдовий буде