Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не підходь! — не своїм гласом заволав Стецько.
— То це вона тут? — пошепки спитав Климко. — Під макітрою?
— Т-т-тут, — ледве спромігся на слово Стецько.
— Чим же ми її тепер — з макітри? Хіба ломакою? — і Климко був замірився на череп'яну озію, і зайшла та хвилина вистави, яку Пришийкобиліхвіст хотів би зіпсувати і тому так старанно шукав на базарі найбільшої та найміцнішої макітри: аж надто йому кортіло, щоб від ломаки не розлетілась макітра, й він готовий був навіть скапустити виставу, аби б тільки дог шкулити товаришеві.
Отож Прудивус був замірився ломакою на ту макітру, але не вдарив, бо, видно, не настала-таки пора випускати на волю спійману чортами смерть, і Климко, витіваючи щось таке, чого і в борщ не кришать, намислив, видно, ще якусь несосвітенну капость.
— Стривай-но, пане Степане, — мовив Клим заклопотано. — А скільки ж під макітрою смертей?
— Одна, звичайно.
— А вас? Стецьків? Вас двоє? Двоє! — і він кивнув на пана Купу.
— Як то — двоє?
— Двоє-таки.
— Я ж бо тутечки, перед тобою — один! Хлопів та хамів на базарі — густо. А вельможний пан — один!
— А я?! — не витримавши, вихопився пан Купа-Стародупський. — Я — хіба не пан? — обурено повторив він своє дурне запитання.
— От бачиш! — зареготав Климко та й потіснив Стецька ближче до того краю кону, де в натовпі зав'яз обозний.
— Чи ти сьогодні п'яний на виставі? — стиха спитав Данило Пришийкобиліхвіст і знову одступив на два-три кроки, на самісінький край, та й опинився сливе поряд із паном Пампушкою, який за його круглою спиною стовбичив на березовім пеньочку, зійти не можучи, так тісно з'юрмились там притомні глядачі.
Моторошна й нашорошено кипуча тиша вп'ять запанувала на базарі, бо люди зачаїли подих. А потім знову грянув регіт.
Вони були достоту схожі, як двоє близнюків, а те, що в Демида шиї майже не було, а Стецько мав шию журавлину, і його ворушкий лисячий носок паленів між блідими щоками, як і в справдешнього пана Купи, — то ця подібність і різнота — ще більшої додавали кумедності несподіваній парі, що сама ще досі й гадки не мала про взаємну вбивчу схожість, так підступно підкреслену заходом лукавого Климка-Прудивуса: пан Стецько виглядав чистісіньким паном Купою, тільки ще кумеднішим за нього, а сам пан Купа був викапаним паном Стецьком, тільки гордовитішим та гоноровитішим, запанілим і вилюднілим на луччих харчах і перинах, з печаттю влади на блідому й вузькому державному чолі.
— То ти, я бачу, все-таки п'яний сьогодні, — стенувши плечима, знову повторив Стецько.
— А чого ж це я п'яний? Вас таки двоє!
— От-от! Двойнить в очах!
— То я — п'янісінький? — спитав Климко, а всі зареготали.
— Як чіп!
— Я?! — веселився разом з усіма Климко.
— Як хлюща! П'яний-п'янезний!
— Тут либонь усі п'янезні, як і я! — і Климко звернувся до мирославців: — Скільки ви бачите Климків?
— Одного! — загукали по всьому майдану. — Одного!
— А Стецьків?
— Двох! — ревонув майдан, знемагаючи від реготу, сміючись до сліз і до плачу.
Не стримався й Прудивус, залився сміхом, як сироваткою, а від того сміху басогласого глядачам ставало там іще смішніше, а вистава котилась далі, добуваючи все більшого напруження в юрбі, більшого тиску збуреної крові в тисячах сердець, з'єдинених ревною силою мистецтва ув одне дуже серце, яке калатало аж гупало, гучніш і гучніш, прискорюючи дихання, запалюючи очі, посилюючи жадобу до життя.
— Ну? — глузливо спитав Климко. — Коли громада каже, що вас — двоє, то виходить-таки — двоє. Га? — і звернувся до глядачів: — Не вірить пан Стецько! — і Клим простяг руку до дядечка, що стояв при помості, тримаючи в руках щойно купленого гусака. — Ось ви, дядечку! Скажіть лишень: скільки ви бачите Стецьків?
— А двох, — відмовив дядько.
— То ти, пане Стецьку, запевнятимеш, що і в цього дядечка ь очах двойнить?
— Двойнить.
— Що ж виходить? Оцей дядечко може бути гетьманом?
— Кобила розмишляє хвостом, — знизав плечима Стецько. — Чого ж то гетьманом?
— Як то чого! В очах йому двойнить? Двойнить! А крил він має, з гусаком разом, аж двоє. А задля гетьманування, як відомо, крила задосить і одного. Так чи не так?
Регіт знову пройшов по майдану. А Данило, сердега, не знаючи, до чого йдеться, вже знемагав од прикрого напруження.
— I чого ти до мене прилип, як до Гандзі Пилип? — спитав мін, спітнівши від марних спроб угадати, куди навертає лукавий Климко. — Чого прилип?
— Адже ж вас таки двоє. Озирнись лишень!
— Нехай-но буде гречка, аби не суперечка!
— Маєш, Гандзю, книш: вас двоє? А смерть на вас, на двох — одна? Якщо я її зараз випущу з-під макітри, кого ж вона злапає? Тебе? — і обернувся до пана Пампушки: — А чи тебе? — і шалено зареготав, по-дитячому радіючи з примхи випадку, який так міцно припер пана Купу на час вистави до самого кону.
I коли знову ревнув-грянув увесь базар, тільки в цю премоторошну мить зрозумів, нарешті, пан Демид Пампушка, в яку він ускочив халепу, та й дивився на свого двійника, лютуючи й дивуючись, як сич на сову.
5
Він знову був кинувся пріч, Демид Купа, але крізь юрбу продертись не могла ніяка сила, бо ж глядачам не хотілося випускати з рук смертельно небезпечну забавку, якою став на той час вельможний пан Пампушка-Стародупський, людина мстива й лихопомна, але смішна та безпорадна в прикру годину.
Навіть ставши загальним посміховиськом, пан обозний не втрачав ані пихи, ані бундючності, що личить особі значній, котра, навіть бувши в минувшині людиною доброю та простою, ставши особою, вже мусила набувати холодності та непорушності монумента, без яких, запанівши, вже й не проживеш, — от чому пан Купа й стовбичив на березовім пеньочку незворушно, аж мовби скам'янівши навіть, чого не можна було сказати про його двійника.
Данило Пришийкобиліхвіст, лише тепер збагнувши всю небезпечність підступної витівки Прудивуса і миттю забувши свою роль, почав, мов останній йолоп, перепрошувати виставленого на всенародний глум пана обозного.
— Пане Купо!
Обозний мовчав, мов степова камінна баба.
— Ви не подумайте… — раптом спавши з голосу, допоминався Данило.
Пан обозний тільки сопів.
— Я ж не хотів…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця», після закриття браузера.