Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Купи лишень.
— Та що ж?
— Кота в мішку.
— А коли це не кіт?
— Нявчить. Хіба не чуєш?
— Не чую.
— А ти й не можеш чути, бо то либонь лисиця.
— Жива?
— Живісінька.
— Руда?
— Рудісінька! На шапку…
— Мені саме й треба — на шапку, бо я свою сьогодні загубив… А без шапки козакові не прожити. Купую!
Аж тут котяра в мішку, того й не знаючи, що він уже не кіт, а лисиця, з котрої мають шити шапку, страшенно занявчав та й зіпсував Климкові торг.
— Нявчить-таки твоя лисиця, — радіючи з своєї проникливості, промовив пан Стецько.
— А нявчить, — не заперечував Клим. — Коли не хочеш купувати, давай мінятись! — і Климко, принюхуючись і придивляючись, уже хотів був помацати прездоровий лантух пана Стецька. — То міняймось?
— Що — на що?
— Баш на баш! Мішок на мішок.
— Таж мій — більший! — і Стецько перестеріг свистючим пошептом, бо Клим простяг був руку, щоб полапати його прездоровий лантух. — Не руш її!
— А що там?
— Вона… спить! Не розбуди…
— Кого?
— Мою с-с-с… с-с-с-с… с-с-с-с-с-с…
— Свиню?
— Мою с-с-с… с-с-с-с…
— Собаку?
— Ні! М-м-мою с-с-с… С-с-с-с…
— Свекруху?
— Здурів! Ні! Мою с-с-с-с-с…
— Сваху? Сестру? Салотовку? Сверблячку? Скрипку? Семеряжку? Сковороду? Сірячину? Скаженину?
— Крий боже!.. Ну, як ти не розумієш: я оце тягну в лантусі мою власну… — і знов затявся: — С-с-с-с…
— Сатанюку? Самицю? Синицю? Спідницю?
— Але ж дай мені с-с-сказати! С-с-с-с-с-с-с-с…
— Ти завше так заїкуєшся?
— Ні.
— Коли ж?
— Лише тоді, коли г-г-говорю…
I все це було так смішно, що й Михайликова матінка, і той білявий москаль з гарненькою своєю жіночкою та й усі глядачі, крім хіба Михайлика, бо ж він був змалку несміюн, всі глядачі знемагали від реготу.
— А чого ж ти заїкуєшся? — допитувався далі Климко.
— П-п-поспішаю. Ось чого!
— Куди ж ти поспішаєш?
— Не к-к-куди, а спитай: звідки?
— То звідки ж? Га?
I пан Стецько, скинувши оком туди-сюди, озирнувшись, злякано прошепотів:
— З війни.
— I що ж там?
— Шапку загубив, сам бачиш.
— Як загубив?
— Не питай.
— Чого ж не питати?
— С-с-с… с-с-с-с…
— Сила війська йде, як той мак цвіте?
— Я — не про це! В мене там с-с-с-с… с-с-с-с-с…
— Серце? Від гніву серце твоє запалало? Га?
— Ні. Там с-с-с… с-с-с-с…
— Страшно там?
— Хто тобі сказав? Хто тобі сказав? Це мені — страшно? Мені? Мені? Ось я їм, отим проклятущим однокрилівцям, ось я їм п-п-покажу… ось я їм…
— Знову мерщій туди?
— Куди це «туди»?
— Та на війну ж.
— Чого?
— Та воювати ж.
— А я їм звідси, я їм звідси…
— На печі то й баба хоробра. Га?
— Але ж там так дуже с-с-с… с-с-с-с…
— Стріляють?
— Авжеж!
— Як же тебе не вбило?
— А що я кому завинив?!
— Страхополохів завше вбивають насамперед. А ти певен, що тебе не вбило?
— Аж ось, помацай. Теплий!
— I не поранило?
— Мене й куля не наздожене.
— Чому ж то?
— Я швидший за кулю.
— Від смерті не втечеш.
— А я й не важуся, — скромно відповів Стецько. I додав пошепки, кивнувши на свій прездоровий лантух: — Ось вона, тут, зі мною.
— Хто?
— М-м-моя с-с-смерть. Тс-с-с-с!
— Де ж вона?
— Аж ось, — і він підійшов до свого величезного мішка.
— Не бачу.
— В лантусі.
— Ось я полапаю.
— Хто ж таки лапає смерть! Це вона тебе колись полапає! А тобі… крий боже!
— Чого ж то?
— Панна Смерть — не дівка ж! Хоч і панна…
— I давно вона вже не дівка?
— Я з нею не спав.
— А вона — з тобою?
— Хотіла, бач. То я ж її — ось так… ось так… і сюди! — I Стецько гордовито кивнув на лантух.
— Як же ти її спіймав?
— К-к-купив готовеньку в знайомого чорта.
— А як же її нагибав чорт?
— Бо панна Смерть — є панна.
— Став залицятися?
— Котові почав хвоста зав'язувати.
— Навіщо ж?
— Та вони ж, нівроку їм, уже пристаркуваті, панна Смерть. А панночки підтоптані, вони що люблять?
— Парубків? Вечорниці? Побільше подушок?
— Люблять вони котиків та кішок!.. Отож, бач, пан чорт котові хвоста вузликом зав'язує, скажений кіт нявчить, а панна Смерть плачуть та побиваються. От він їй того кота вручив, нарешті, а поки панна С-с-смерть того котика бідолашного жалувала, чорти зайшли до неї ззаду та й с-с-схопили її просто за…
— Панну? — жахнувся Климко. — Панну? За що схопили?
— Яка панна, така й шана! Чого ж їм шанувати мою смерть?
А Климко, вражений якоюсь несподіваною думкою, сказав:
— Стривай лишень! А ти певен, що це саме твоя смерть? А коли не твоя, а, скажімо… моя?
— Як же теє взнати?
— Е-е, як! Усього й діла — мало-трохи-небагато: випустімо ïi з мішка.
— Та й що?
— На кого вона кинеться з косою, того й буде: або твоя, або моя.
— Я ж, бач, свого нічого ніколи нікому не відступав, — на те я й справжній пан!
— До чого ж скупердяй проклятущий, — звернувся Климко до Михайлика, що стояв при самім кону, — навіть смертю не поділиться! Добрий який!
— Добрий — дурному брат! — слушно мовив Стецько. — Та й не можуть пан і мужик ділитись, бог того не велів. Мені — моє! А тобі, хаме…
— I нехай: кожне свою гепу чуха! Тільки дай-но я на неї подивлюсь.
— На що? На гепу?
— Я її й так бачу, твою гепу.
— Де? — і пан Стецько поправив на собі рясненькі шаровари.
— На в'язах на твоїх! — і Климко-Прудивус так повів своїм неймовірним вусом, і так тая пика Стецькова, чималенька, була схожа на бліду жіночу гепу, що ввесь майдан аж зайшовся від реготні, а Данило Пришийкобиліхвіст, — не пан Стецько, а спудей Данило-таки, лицедій і мартопляс, — розлютився не на жарт.
I раптом присікався до якогось парубійка, що стояв поряд з Михайликом, на сусідньому возі:
— Смішки з чужої лемішки: своєї наколоти, та й реготи!
4
А Прудивус, розходившись, прожогом тяг виставу далі.
— Я таки панну полапаю, — наполягав він.
— Не руш!
— Визвірився, як господь-бог на святого Петра. Чого це ти?
— Смерть не твоя ж!
— Коли б вона була моя, я до неї й не квапився б. А на твою згубу глянути кортить.
— Нехай-но я колись погляну на твою.
— Бозна-де мою шукати треба. А твоя ж тут!
— Я пожартував! — і пан Стецько, дурний-дурний, а вирішив голодранця облигати. — В мішку ж, бач, не моя смерть, а т-т-твоя.
— Мілко плаваєш, задок видно!
— Побий мене бог і святий Дмитерко Ефеський, коли брешу!
— А коли моя, — посміхнувся Климко, — то я й не питатиму. А ке
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця», після закриття браузера.