Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Хіба мій батько доручив вам висловлювати своє невдоволення моїми вчинками? — урвала його Елізабет.

— Боронь боже! Ви не так мене зрозуміли, міс Темпл. Мені слід було б сказати, що він тривожиться за вас… Я йому служу, а отже, і вам. З вашої ласки я ще раз запитаю: чи можна мені супроводити вас, замінивши вудку на рушницю?

— Дякую, містере Едвардс, але там, де немає небезпеки, не потрібний і захист. До того ж, у нас є вже охоронець. Сюди, Воїне, сюди, мій славний!

Величезний мастиф, про якого ми вже згадували, ліниво потягуючись і позіхаючи, виліз із буди. Але господиня знов покликала його:

— Сюди, Воїне! Колись ти вірно служив своєму панові. Побачимо, як ти послужиш його дочці! — Собака завиляв хвостом, ніби зрозумів, про що йдеться, поважно підійшов до дівчини, сів біля її ніг і подивився їй в обличчя розумним, майже людським поглядом. Елізабет ступила крок, але знов зупинилась і примирливо сказала юнакові:

— А ви й справді могли б прислужитися нам, тільки з більшою приємністю для самого себе: принесіть нам на обід низку своїх улюблених окунів.

І навіть не глянувши, яке враження справила на Едвардса її відмова, міс Темпл рішуче пішла вперед. Але Луїза не рай озирнулася, поки вони дійшли до воріт.

— Боюсь, Елізабет, що містер Едвардс образився, — сказала вона. — Він усе ще стоїть там, спираючись на свою вудку. Певно, подумав, що ми дуже горді.

— Отже, він не помилився! — вигукнула міс Темпл. — Ми надто горді, щоб приймати знаки уваги від людини, яка посідає таке сумнівне становище в суспільстві. Хіба можна брати його з собою на таку прогулянку? Так, Луїзо, це гордість, але в жінки має бути гордість і почуття власної гідності.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Олівер отямився. Пробурмотівши щось, він завдав вудку на плече, вийшов за ворота і з величним виглядом рушив до озера. Там сів в один а човнів, що належали судді Темплові, схопив весла і з силою почав веслувати до хатини Шкіряної Панчохи. Тільки пропливши з чверть милі, Едвардс заспокоївся, думки його стали не такі прикрі, а коли перед його очима з'явилися кущі, які росли біля хатини старого мисливця, запал його і зовсім схолов, хоч тіло розгарячилося. Цілком можливо, що той самий аргумент, яким керувалась Елізабет, спав на думку і йому, людині освіченій і вихованій, і коли це було справді так, то дуже вірогідно, що дівчина не тільки не впала, а, навпаки, піднеслася в його очах.

Едвардс підняв весла над водою, і човен, підійшовши майже впритул до берега, легенько загойдався на хвилях, які сам же й сколихнув. Юнак, пильно озирнувшись навкруги, приклав до губ маленьку пищалку, і пролунав різкий протягливий свист. Зачувши сигнал, собаки Натті вискочили з буди, зробленої з кори, й почали жалібно вити та скакати, наче скажені, на ремінцях з оленячої шкіри, якими вони були міцно прив'язані.

— Тихше, Гекторе, тихше, — сказав Олівер, знов приклавши пищалку до рота, але з хатини не почулося ніякої відповіді. Собаки, впізнавши голос юнака, заспокоїлися й повернулися до буди.

Едвардс підігнав човен до берега, вискочив на землю і, піднявшись на пагорок, підійшов до хатини Шкіряної Панчохи. Тоді швидко відімкнув запори й, увійшовши всередину, причинив за собою двері. Навколо панувала така тиша, ніби в цьому відлюдному куточку ніколи не ступала людська нога, лише з селища долинали ледь чутні удари молотків, що не вгавали ні на мить. Собаки спокійно лежали в буді, адже до забороненого місця не наблизився ніхто з чужих.

Хвилин через п'ятнадцять юнак з'явився знову, прилаштував запори й лагідно гукнув собак. Почувши знайомий голос, ті відразу вийшли з буди. Сука кинулася до Олівера і так скавучала й гавкала, ніби благала звільнити її з при-в'язу, а старий Гектор раптом задер свого носа й став принюхуватись, а тоді завив протягло й голосно — так, що його чути були за милю.

— Гей, ти що почув, ветеране пущі? — вигукнув Едвардс. — Коли це звір, то хоробрий, а коли людина — то лиха.

Він перескочив через стовбур сосни, що лежав біля хатини, вибіг на невисокий горбок, який захищав хатину з півдня, й побачив неоковирну постать Гайрама Дулітла, що з надзвичайною, як на будівничого, прудкістю зник у чагарях.

— Що його сюди пригнало? — пробурмотів Едвардс. — Хіба що цікавість — це просто-таки пошесть у тутешніх лісах. Але треба пильнувати, хоч собаки навряд чи пропустять цю огидну пику.

Юнак повернувся до хатини й повісив на двері ще один замок з ланцюгом.

— Цей крутій як ніхто має знати, що закон забороняв вдиратися в чужу оселю.

Задоволений своєю роботою, Едвардс знов заспокоїв собак, а тоді спустився на берег, сів у човен і поплив.

На озері Отсего було кілька місць, де добре ловилися окуні. Одне з них було майже навпроти хатини Шкіряної Панчохи, а друге, ще краще, — милі півтори далі, під горою. Олівер Едвардс спочатку поплив до першого місця й там зупинився, вагаючись, залишитися тут, звідки можна було стежити за хатиною, чи плисти далі. Оглянувши озеро, він помітив, куди збирався вирушити, пірогу, а в ній — дві людські постаті, в яких одразу впізнав могіканина і Шкіряну Панчоху. Через кілька хвилин юнак уже прив'язував свій човен до піроги індіанця.

Старі мовчки привіталися з юнаком, але ніхто з них не витяг вудки з води й не припинив своєї роботи. Олівер, теж мовчки, насадив наживку на свій гачок і закинув вудку.

— Ти заходив у наш вігвам, хлопче? — запитав Натті.

— Так, там усе гаразд, але той сквайр Дулітл вештається поблизу. Перш ніж піти, я добре замкнув двері. До того ж, він такий легкодухий і не наважиться підійти до собак.

— Так, я не сказав би, що він добра людина, — мовив Шкіряна Панчоха; він витяг окуня й знов наживив гачок. — Йому страх як хочеться залізти в мою оселю. Скільки напрошувався до мене в гості, але щоразу діставав відкоша — я плів йому різні дурниці, а він не дуже мудрий. Видно, надто багато розвелося законів, коли тлумачити їх доручають отаким людцям, як цей Гайрам.

— Боюся, він більший негідник, ніж дурень! вигукнув Едвардс. — Той роззява шериф — іграшка в його руках. Ця нахабна допитливість Дулітла завдасть нам ще чимало клопоту.

— Коли він надто вже часто вештатиметься біля мого житла, я його пристрелю, — незворушно сказав Шкіряна Панчоха.

— Ні, ні, Натті, не порушуй законів, бо вскочиш у халепу, а це