Гюстав Флобер - Пані Боварі

повіки. Тендітні щоки пашіли, здавалось їй, жагою, і її необорно тягнуло припасти до них губами. Тоді вона повернулась ніби ненароком до годинника:

— Господи, як уже пізно! Оце забалакались!

Він зрозумів натяк і взявся за капелюха.

— Я навіть про спектакль забула! А бідолаха Боварі на те ж мене й залишив! Я мала йти туди з паном Лормо та його дружиною; вони мешкають на вулиці Гран-Пон.

Таким чином нагоду втрачено: назавтра їй треба вже їхати додому.

— Правда? — спитав Леон.

— Так.

— Але я мушу вас іще раз побачити, — заговорив він знову. — Маю сказати вам…

— Що?

— Одну річ… дуже важливу, дуже поважну… О ні, ви не поїдете, це неможливо… Якби ви знали… Послухайте… Невже ви не зрозуміли мене? Невже ви не здогадалися?..

— А ви ж так красно говорите, — сказала Емма.

— Ах, вам усе жарти… Доволі, доволі! Дайте мені ще раз побачити вас, благаю!.. Один тільки раз… Єдиний разочок!

— Ну, що ж… — Емма затнулась, а потім, ніби схаменувшись, додала: — О, тільки не тут!

— Де завгодно…

— Хочете…

Вона ніби замислилась і враз коротко сказала:

— Завтра об одинадцятій, у соборі.

— Прийду! — вигукнув він і схопив її за руки, але вона випручалась.

Емма встала і стояла, схиливши голову. Несподівано Леон, що стояв позаду, нахилився до неї і припав до її шиї довгим поцілунком.

— Ви збожеволіли… Ви збожеволіли… — Нервовий смішок переривав їй мову, а цілунки сипалися градом.

Заглядаючи через плече в її очі, Леон, здавалося, шукав у них згоди. Але його зустрів погляд, повний крижаної величі.

Він ступив три кроки назад, до виходу. Став на порозі і прошепотів тремтячим голосом:

— До завтра.

Вона кивнула у відповідь головою і, мов пташка, пурхнула в сусідню кімнату.

Увечері Емма написала Леонові довжелезного листа, в якому відмовлялась від побачення: тепер уже всьому кінець, і заради власного щастя вони не повинні більше зустрічатись. Але, запечатавши листа, вона раптом згадала, що не знає Леонової адреси.

«Нічого, віддам завтра сама, — вирішила вона. — Він же прийде».

Другого дня зранку Леон відчинив вікно, вийшов на балкон і, наспівуючи, вичистив сам свої черевики і покрив їх кілька разів лаком. Він одягнув білі панталони, тонкі шкарпетки і зелений фрак і вилив на носову хусточку ввесь запас своїх парфумів, потім пішов до перукаря, завився і знов розпустив завивку, щоб надати зачісці більше природної елегантності.

«Ще дуже рано», — подумав він, глянувши в перукарні на годинника з зозулею: була лише дев'ята.

Він продивився старий журнал мод, вийшов у провулок, викурив сигару, пройшовся по кількох вулицях і, вирішивши нарешті, що вже пора, неквапом попрямував до соборної площі.

Був погожий літній ранок. У вітринах ювелірів виблискувало срібло; сонячне проміння, падаючи навскоси на собор, вигравало на пругах сірого каменю; зграйка пташок вилася в голубому небі навколо дзвіничок з ажурними трилисниками; площа повнилася людським гомоном і пахощами квітів, — понад бруком, поміж зеленої рути, котячої м'яти та куросліпу, пишалися троянди, жасмин, гвоздики, нарциси й туберози; посередині журкотів фонтан, і під великими парасолями, серед укладених пірамідами золотавих динь, простоволосі перекупки загортали в папір букетики фіалок.

Леон узяв букет. Це вперше він купував квітки для жінки; коли він вдихав їх аромат, груди його розширились від гордості, ніби цей знак уваги до коханої підносив і його гордість.

Але він боявся, щоб його хто не помітив, і рішуче попростував до церкви.

На порозі лівого порталу, під статуєю «Танцюючої Маріам»[68], стояв воротар: на голові капелюх з плюмажем, при боці шпага, в руці жезл, сам величний, як кардинал, і блискучий, як дароносиця.

Він підійшов до Леона і спитав із тією вкрадливо добродушною посмішкою, яка буває у служителів церкви, коли вони звертаються до дітей:

— Ви, пане, мабуть, не тутешній? Ви, пане, бажаєте оглянути, що є цікавого в соборі?

— Ні, — відповів Леон.

Він обійшов бічні вівтарі, потім знову виглянув на площу. Емми не було. Він піднявся на хори.

У повних кропильницях віддзеркалювався неф з нижньою частиною стрілчастого склепіння та кольорових шиб. Але відсвіти віконного малювання переломлювались на мармурових пругах і слалися барвистим килимом по плитах підлоги. Через три відкритих портали трьома широкими снопами вривалося знадвору сонячне світло. Вряди-годи в глибині церкви пропливав паламар, пригинаючи коліна майже на ходу перед вівтарем, як то роблять побожні люди, коли поспішають. Недвижно звисали зі стелі кришталеві люстри. На хорах блимала срібна лампада; з бічних каплиць, з темрявих закамарків храму долинало час від часу ніби притамоване зітхання, а гуркіт опусканих ґрат гулко відлунював під високим склепінням.

Леон ходив неквапом попід стінами. Ніколи ще життя не здавалось йому таким приємним. Зараз, зараз прийде вона, — зваблива, збентежена, полохливо оглядаючись, чи не стежить хто за нею, — прийде з золотою лорнеткою, в сукні з воланами, в елегантних черевиках, у всьому блиску ще не знаної йому вишуканості, у всьому чарі переможеної чесноти. Церква розкривається перед нею велетенським будуаром, склепіння схиляється, щоб прийняти в сутінках своїх сповідь її кохання, мальовані вітражі блискочуть, щоб осяяти її обличчя, а кадила ось-ось закуряться ладаном, щоб вона з'явилась ангелом в оболоках фіміаму.

Але вона все не йшла. Він сів на стілець, і погляд його упав на синю шибу, де були намальовані рибалки, що вертаються з ловів. Він довго і пильно вдивлявся в те малювання, рахував кільця луски на рибах та ґудзики на куртках, а думки його блукали хтозна-де, шукаючи Емми.

Воротар стояв осторонь ображений, навіть обурений: цей жевжик насмілився оглядати собор без його пояснень! Це ж нечуване зухвальство, крадіж, блюзнірство.

Та ось — зашарудів по плитах шовк, майнув капелюшок, чорна пелеринка… Вона! Леон схопився і побіг назустріч.

Емма була бліда і йшла швидко.

— Читайте! — промовила вона, простягаючи йому листа… — Ні, не треба! — Відсмикнула руку, увійшла в каплицю пресвятої діви, впала навколішки і почала молитись.

Спершу Леон розсердився на неї за ці богомольні примхи, але потім відчув у них своєрідний чар: вона поринала в молитви під час побачення, мов якась андалузька маркіза! Та це тривало занадто довго, і він став нетерпеливитись.

Емма молилась — точніше, намагалась молитися, — сподіваючись, що небо пошле їй якесь знамення; щоб сподобитися божественної ласки, вона пильно вдивлялася в блискучий престол, вдихала пахощі білих нічних фіалок, що розпускались у великих вазах, і чуйно вслухалася в церковну тишу, — але на душі їй ставало щодалі бентежніше.

Вона підвелась, і обоє зібралися вийти, коли раптом до них швидко підійшов воротар і завчено спитав:

— Ви, пані, напевне, не тутешня?