Еміль Золя - Щастя Ругонів

один над одним по схилу горба; позаду міста похмурі скелі застують обрій. До цієї природної фортеці можна дістатися тільки з рівнини Нор, що стелиться під згір’ям. Над рівниною височіє еспланада, обернена в площу для прогулянок і обсаджена могутніми берестами. Тут і стали табором повстанці. Заручників замкнено в готелі «Білий мул», що був на площі. Важкою й темною здалася ніч бунтівникам. Ходили чутки про зраду. Ранком чоловік із шаблею, що не вжив необхідних заходів обережності, оглянув свою армію. Загони вишикувалися спиною до рівнини. Вони вражали своєю чудною мішаниною вбрання: брунатних курток, темних пальт, синіх блуз, попідперезаних червоними поясами; найнесподіваніша зброя виблискувала на сонці: нагострені коси, широкі заступи, потемнілі мисливські рушниці. Саме в той мент, коли імпровізований генерал проїздив верхи перед своєю маленькою армією, прибіг вартовий, який випадково залишився в оливковому гаю. Вимахуючи руками, він горлав:

— Солдати! Солдати!

Зчинилася страшенна колотнеча. Спочатку подумали були, що це марна тривога. Повстанці, забувши будь-яку дисципліну, кинулися наперед, підбігли до краю еспланади, щоб побачити солдатів. Лави розпалися. І коли з-поза сірої завіси оливкових дерев з’явилася темна шерега вояків, полискуючи багнетами, всі збилися й подалися назад. Почалася веремія, хвиля паніки прокотилася цілим згір’ям.

Тим часом посеред еспланади вишикувались грізні, стійкі загони з Палю й Сен-Мартен-де-Во. Велетень-дроворуб кричав, вимахуючи червоним шарфом:

— До нас, Шаванез, Грай, Пужоль, Сент-Етроп! До Ііас, Тюлет! До нас, Пласане!

Повстанці безладним натовпом перебігали еспланаду. Чоловік з шаблею, оточений фаверольцями, повів кілька загонів селян з Берна, Корб’єра, Марсана, Прюїна та інших сіл, щоб обійти ворога й напасти на нього з флангу. Інші загони — з Валькераса, Назера, Кастель-де-В’є, Рош-Наура, Мюрдарана — кинулися ліворуч і розпорошилися по рівнині. Площа збезлюдніла, а ворохобники з міст і сіл, що їх кликав на допомогу дроворуб, поступово зібралися під берестами і стояли темною, безформною масою, не дбаючи про лад; вони збилися в величезну брилу, щоб заступити дорогу ворогові або вмерти. Пласанці знаходилися в центрі цього геройського батальйону. Серед сірих блуз і курток, у синюватих виблисках зброї, керея Мієти, що двома руками високо тримала червоного прапора, вирізнялася великою багряною плямою, наче свіжа кривава рана.

Раптом запала велика тиша. В вікні «Білого муру» з’явилося бліде обличчя пана Перота. Він щось казав, махаючи руками.

— Сховайтеся, зачиніть віконниці! — розлютовано закричали повстанці. — Вас же вб’ють!

Віконниці хутко зачинилися, і тепер чути було тільки мірний тупіт солдатів, що наближалися.

Збігла безконечна хвилина. Військо сховалося за горбком, і незабаром повстанці помітили з боку рівнини, на рівні землі, гостряки багнетів, — вони підіймалися, виростали, колихалися в ранковому сонці, наче нива крицевого колосся. Сільверові в цей мент, збентеженому лихоманкою, здавалося, що перед ним промайнуло обличчя жандаря, якого кров заплямувала йому руки. Товариш сказав йому, що Ренгад живий, що йому тільки вибито око, — Сільвер уявки побачив жандаря з тим закривавленим страшним оком. Думка про цього чоловіка, про якого він ні разу не згадав від самого Пласана, була нестерпуча. Сільвер злякався: невже він боявся? Він судомно стискав карабін, очі застеляв туман, йому нетерпеливилося вистрілити з своєї рушниці, пострілом прогнати примару жандаря з кривавим оком. А багнети повільно наближалися.

Коли з-за краю еспланади з’явилися голови солдатів, Сільвер інстинктивно повернувся до Мієти. Дівчина стояла випростана, наче повищавши, і обличчя її рожевіло в складках червоного прапора; вона підвелася навшпиньки, щоб побачити військо; від нервового напруження ніздрі її трепетали, між червоних вуст визирали білі зуби, міцні, як у вовченяти. Сільвер усміхнувся їй. Не встиг він повернути голови, як почалася стрілянина. Солдати, що їх видно було тільки до пліч, відкрили вогонь. Сільверові здалося, наче вихор війнув над його головою: листя, зрізане кулями, дощем посипалося з берестів. Якийсь сухий звук, подібний до тріску сухої гіляки, примусив його повернутися праворуч. Він побачив: на землі лежить високий дроворуб, той самий, що на голову був вищий за своїх товаришів; на чолі йому чорніла невеличка ранка. Тоді Сільвер навмання, не цілячись, вистрілив з свого карабіна; потім знову набив його, знову випалив. І усе стріляв, лютий, як звір, не думаючи, кваплячись убити. Він навіть не розрізняв солдатів: дим стелився під берестами, як клоччя сірого серпанку. Листя сипалося й далі на повстанців. Солдати цілилися дуже високо. Хвилинами крізь оглушливий тріскіт стрілянини молодий чоловік чув зітхання, глухе хрипіння; в малому загоні почався рух: люди відступалися, щоб дати місце нещасному, який падав, чіпляючись за плечі сусідів. Вогонь тривав хвилин з десять. Потім серед перестрілки хтось страшним од жаху голосом гукнув: «Тікайте хто може!» Почувся рев, гнівні голоси: «Боягузи! Наволоч!» Лавами пронеслася страшна чутка: генерал утік, кавалерія рубає стрільців, що розпорошилися по долині Нор. А постріли не змовкали, вони лунали через нерівні проміжки, прорізуючи дим сполохами полум’я. Хтось суворим голосом вигукував, що треба вмерти на місці. А другий голос, несамовитий од жаху, кричав ще дужче: «Рятуйся хто може! Рятуйся хто може!» Люди тікали, кидаючи зброю, перестрибуючи через трупи. Інші змикали лави. Вціліло душ із десяток повстанців. Двоє кинулися тікати, трьох із восьми скосило одним випалом.

Сільвер і Мієта все ще стояли на місці, нічого не розуміючи. Що меншим ставав загін, то вище Мієта підносила прапор; вона тримала його перед собою, ніби важку свічку, міцно стискуючи руками. Прапора було продірявлено кулями. Коли в Сільвера не стало вже в кишені набоїв, він припинив стріляти, тупо глядячи на карабін. Раптом якась тінь пролетіла йому по обличчю, мов величезний птах торкнувся його крилом. Він підвів очі й побачив, що прапор падає з Мієтиних рук. Дівчина притиснула руки до грудей і, одкинувши голову, з лицем, спотвореним стражданням, повільно повернулася на місці. Вона навіть не скрикнула, вона впала навзнаки на червоне полотнище прапора.

— Вставай-бо, швидше! — кричав їй переляканий до нестями Сільвер, простягаючи руку.

Але вона лежала нерухомо, широко розтуливши очі, не кажучи ні слова. Він зрозумів тоді й упав навколішки.

— Тебе поранено? Кажи. Куди тебе поранено?

Вона нічого не відповіла; вона задихалася, вона дивилася на нього широко розплющеними очима, її тіпало дрібне тремтіння. Тоді він розхилив їй руки.

— Сюди? Скажи: сюди?

Він розідрав її кохтину й відкрив груди. Він шукав, але нічого не бачив. На очі йому набігали сльози. Потім під лівою груддю він розгледів маленьку рожеву цяточку; тільки одна краплина крові витекла з рани.

— Нічого, — бурмотів він, — я зараз знайду Паскаля, він вилікує тебе. Аби ти могла підвестися!.. Ти можеш підвестися?

Солдати перестали стріляти, вони кинулися ліворуч, переслідуючи загони, що їх