Жозе Сарамаго - Сліпота

вельми пасує до тканини в горошок, подібні дрібниці, які байдужісінькі чоловікам, зовсім не байдужі для дівчини в чорних окулярах або дружини першого сліпого, їм не було байдуже, в які кольори та в які моделі вони вдягнулися, бо за допомогою уяви вони могли бачити, який вигляд мають. Коли стали вибирати взуття, то всі погодилися, що зручність має переваги перед красою, а тому були відкинуті човники й шпильки, замша й лак, бо в тому стані, в якому перебували вулиці міста, по них було найзручніше ходити в гумових чоботях, цілком непромокальних із халявами вище литки, їх легко взувати та роззувати, й немає кращого взуття, якщо ходити треба по багнюці. На жаль, не пощастило знайти чоботи подібної моделі для кожного, так, для зизоокого хлопчика не вдалося знайти щось подібне потрібного йому розміру, а в тих чоботях, які йому приміряли, його ноги тонули, тому довелося задовольнитися кросівками, що не мали певного спортивного призначення. Який збіг, сказала б його мати там, де вона тепер перебуває, якби хтось розповів їй про те, що сталося, це те саме взуття, яке вибрав би для себе мій син, якби він був зрячий. Старий із чорною пов'язкою на оці, якому хотілося вибрати для себе щось якнайбільше, розв'язав проблему, взувшись у баскетбольні кеди, призначені для гравців двохметрового зросту й відповідних пропорцій. Спершу, правда, він мав досить безглуздий вигляд, здавалося, що в нього на ногах величезні білі домашні капці, але це враження зникло вже через десять хвилин, коли його білі капці вкрилися багнюкою і змінили колір, і як то завжди буває в житті, всьому треба тільки дати час, який усе й поставить на свої місця.

Дощ перестав, і не стало видно сліпих, які наставляли в небо роззявлені роти. Вони блукали навколо, не знаючи, чим їм зайнятися і куди приткнутися, їм байдужісінько, стояти чи ходити, у них немає іншої мети, крім добування харчів, музика для них закінчилася, ніколи ще у світі не панувала така тиша, кінотеатрами й театрами тепер користуються лише ті, хто залишився без помешкання і втратив будь-яку надію його знайти, найбільші театральні зали були вже використані для карантину, коли уряд або те, що на той час від нього залишалося, вірив у те, що білу хворобу можна зупинити інструментами й трюками, які не так давно застосовували проти жовтої пропасниці та інших заразних хвороб, але цим заходам настав кінець, і тут не знадобилася навіть пожежа. Що ж до музеїв, то болить душа і стискається серце, коли дивишся на всіх тих людей, я кажу людей, але маю на увазі всі ті картини й скульптури, перед якими не зупиняється жодна людина, щоб помилуватися ними. Чого чекають сліпі, які нині блукають по місту, ніхто не знає, можливо вони сподіваються, що нарешті винайдуть ліки проти їхньої хвороби, якщо вони досі в це вірять, але ця віра розвіялася, коли стало відомо, що хвороба не пощадила нікого, що не стало жодних очей, які могли б заглянути в лінзи мікроскопа, що спорожніли лабораторії, де бактеріям не залишилося іншого виходу, якщо вони хотіли вижити, як пожерти одні одних. Спочатку багато сліпих у супроводі родичів, які ще не втратили зору, зверталися до лікарень, але там їх зустрічали лише сліпі лікарі, які рахували сліпим пацієнтам пульс, прослуховували їх спереду та зі спини, то було все, що вони могли зробити, для цього вони ще мали слух. Потім, підштовхувані голодом, хворі, ті, які ще могли ходити, почали розбігатися з лікарень, виходили померти на вулиці, всіма покинуті й забуті, бо родини, якщо вони досі їх мали, не знали, куди вони поділися й де їх шукати, і щоб їх поховали, не досить було, щоб хтось спіткнувся об їхній труп або навіть відчув неприємний запах, труп могли закопати лише тоді, коли він загороджував якийсь прохід. Не дивно, що на вулицях з'явилося стільки собак, багато з них стали схожими на гієн, плями на їхніх шкурах нагадують плями на розкладених трупах, вони бігають вулицями, тягаючи частини людського тіла, переважно задні, й ніби бояться, що мерці, пожерті й не пожерті, оживуть, щоб помститися їм за ганьбу бути пожертими й неспроможними захищатися. Яким є світ, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, й дружина лікаря відповіла, Немає різниці між зовнішнім і внутрішнім, між тим, що тут, і тим, що там, між небагатьма й багатьма, між тим, як ми живемо, і тим, як будемо жити. А люди, якими вони здаються, запитала дівчина в чорних окулярах, Люди блукають, наче привиди, бути привидом, либонь, означає мати певність, що життя існує, бо його існування підтверджується чотирма чуттями, але не мати змоги бачити його, А автомобілів тут багато, запитав перший сліпий, який ніяк не міг забути, що його машину вкрали, Ціле кладовище. Ані лікар, ані дружина першого сліпого запитань не поставили, а навіщо їм їх ставити, якщо відповіді не відрізнятимуться від попередніх. Зизоокому хлопчикові досить того, що в нього на ногах кросівки, про які він мріяв усе життя, його навіть не засмучує той факт, що він неспроможний бачити їх. Мабуть, із цієї причини він не схожий на привида. І зовсім не заслуговує на те, щоб його називали гієною, слізний пес, який ходить за дружиною лікаря, адже його приваблює не запах мертвого тіла, а погляд живих і, безперечно, зрячих очей, який вряди-годи падає на нього.

Дім дівчини в чорних окулярах розташований недалеко, але до людей, які голодували протягом тижня, лише тепер повертаються сили, тому вони йдуть дуже повільно, а відпочити вони можуть лише посідавши на землю, тож не було сенсу так морочити собі голови з вибором кольорів та моделей, якщо за такий короткий час вони перетворилися на брудні лахи. Вулиця, на якій живе дівчина в чорних окулярах, не лише коротка, а й дуже вузька, тому тут немає автомобілів, проїздити по ній було можна, але тільки в одному напрямку, тому місця для паркування там не було й паркуватися було заборонено. Тому, що людей там не видно, теж не варт дивуватися, на таких вулицях удень нерідко випадають хвилини, коли ніде не видно жодної живої душі, Який номер мав твій дім, запитала дружина лікаря, Сьомий, а живу я на другому поверсі, ліворуч. Одне з вікон було відчинене, в інший час то був би певний знак, що в домі хтось є, але тепер цей знак нічого не означав. Дружина лікаря сказала, Ми не