Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

добре. Я скажу Мікаелові, щоб він тобі зателефонував. Проте мені конче треба розібратися з однією справою.

— Мені, як і вам, відомо, що в поліції є витік інформації. За таких обставин спільників треба добирати дуже обережно.

— Безумовно. Вибач, мушу повертатися до роботи.

— Окей, — з відвертим розчаруванням сказала Ґабрієлла. — Я вдам, що цієї розмови не було. Хай щастить!

— Дякую, — відповіла Еріка і стала далі перебирати в голові своїх знайомих.

Ґране повернулася на нараду в глибокій задумі. Що ж Еріка хотіла? Вона не зрозуміла цього. І все ж Ґабрієллі здавалося, ніби вона про щось здогадується, хоч у її думках нічого так і не прояснилося. Тільки-но вона зайшла в залу, всі відразу замовкли й подивилися на неї.

— Що сталося? — запитала Гелена Крафт.

— Це особисте.

— І що ти хотіла з’ясувати саме тепер?

— Що я хотіла з’ясувати… Е-е-е… На чому ми спинились?

— Ми говорили про те, що сталося на Свеавеґені, — сказав керівник відділу Раґнар Улофссон. — Але, як я наголошував, нам бракує інформації. Ситуація дуже туманна. До того ж ми, здається, втратили наше джерело в групі Бубланського. Після того, що сталося, комісар ніби став параноїком.

— Його важко в цьому винити, — сказала Ґабрієлла.

— Ну… мабуть, так. Ми про це також говорили… Ми, звичайно ж, не здамося, поки не зрозуміємо, як нападник дізнався, що хлопчик перебуває в медичному центрі, і звідки він знав, що той вийде з дверей саме о цій порі. Ми не пошкодуємо на це ніяких зусиль. Однак я мушу підкреслити, що витік інформації не конче стався в поліції. Про місце перебування хлопчика, очевидно, було відомо багатьом: персоналові медцентру, його матері, її чоловікові Лассе Вестманові й редакції «Міленіуму». Не можемо ми відкидати й гакерської атаки. До цього я ще повернуся. Але, якщо дозволите, я доповідатиму далі.

— Авжеж.

— Ми щойно обговорювали причетність до всього Мікаела Блумквіста, і це нас неабияк турбує. Звідки він міг знати наперед про стрілянину? На мою думку, він має якесь джерело, близьке до самих злочинців, і я не бачу об’єктивних причин поважати його право на захист цього джерела.

— Особливо тому, що він, здається, в розпачі й ладен на все, щоб роздобути інформацію, — випалив адміністратор Мортен Нілсен.

— Мортен, здається, також має відмінні джерела. Він читає вечірні газети, — ущипливо сказала Ґабрієлла.

— Не вечірні газети, солоденька, а Те-те. Цьому джерелу довіряємо навіть ми, працівники СЕПО.

— Це абсурдна наклепницька стаття, і ти знаєш це не гірше за мене, — заперечила Ґабрієлла.

— Не знав, що Блумквіст так задурив тобі голову.

— Ідіот!

— Припиніть негайно! — утрутилася Гелена. — Що за дитячий садок? Прошу, Раґнаре. Як розвивалися події далі?

— Першими на місці опинилися патрульні поліціанти Ерік Сандстрем і Турд Ландґрен, — вів далі Раґнар Улофссон. — Я покликаюся саме на їхню інформацію. Вони прибули туди рівно о дев’ятій двадцять чотири, коли все вже скінчилося. Торкела Ліндена вбили пострілом у потилицю, а хлопчика… Про нього ми нічого не знаємо. Свідки стверджують, що його також поранили. На тротуарі й проїзній частині була кров. Але цілковитої певності нема. Хлопчика вивезли червоним автомобілем «вольво», і нам відомі частина реєстраційного номера та модель. Гадаю, незабаром ми встановимо й ім’я власника.

Ґабрієлла звернула увагу на те, що Гелена Крафт усе ретельно записує, точнісінько як на попередніх нарадах робила вона сама.

— То що саме сталося? — запитала Ґране.

— За словами двох студентів школи економіки, які стояли на другому боці Свеавеґену, це скидалося на розбірку між двома кримінальними угрупованнями, що полювали на хлопчика, Авґуста Балдера.

— Звучить якось надумано.

— Я в цьому не впевнений, — заперечив Улофссон.

— Чому ти так кажеш? — запитала Гелена Крафт.

— З обох сторін діяли професіонали. Нападник, здається, стояв біля низького зеленого муру, назираючи за дверима по той бік Свеавеґену, просто перед парком. Є небезпідставне припущення, що це був той самий чоловік, який убив Франса Балдера. Нікому, правда, не вдалося чітко розгледіти його лиця. Можливо, він був у якійсь масці. Але рухався він спритно й швидко. А в другому таборі була та жінка.

— Що нам відомо про неї?

— Небагато. Одягнена, як ми вважаємо, в чорну шкіряну куртку й темні джинси. Молода, темноволоса, з пірсингом і, за словами свідка, подібна до рокерки чи панка. Зріст невеликий, проте якась навіжена. Вона з’явилась нізвідки, кинулася до хлопчика й урятувала його. Усі свідки сходяться на тому, що вона навряд чи була звичайною людиною з натовпу. Здавалося, що дівчина спеціально тренувалась чи вже потрапляла в такі ситуації. Вона діяла впевнено й цілеспрямовано. Далі — машина «вольво», і тут ми маємо суперечливі свідчення. Дехто каже, що вона просто випадково опинилася на місці злочину й дівчина з хлопчиком ускочили в неї на ходу. А декотрі, особливо хлопці зі школи економіки, гадають, що машина була частиною операції. Хай там як, але нам, очевидно, доведеться розслідувати ще й викрадення.

— А яка в цьому всьому рація?

— Питання не до мене.

— Виходить, жінка не тільки врятувала хлопчика, а й викрала його? — спитала Ґабрієлла.

— Ніби так. Інакше ми б про неї вже почули, хіба ні?

— Як вона опинилася там?

— Ми ще цього не знаємо. Та один свідок, колишній головний редактор профспілкової газети, каже, що жінка здалася йому знайомою, — відповів Раґнар Улофссон.

Він і далі щось говорив, та Ґабрієлла вже не слухала його, подумки повторюючи: «Залаченкова дочка… Це має бути Залаченкова дочка…». Хоча, звісно, знала, що називати так її вкрай несправедливо. Дочка не мала з батьком нічого спільного. Навпаки, вона його ненавиділа. Одначе Ґабрієлла стала розглядати її як Залаченкову дочку, відколи кілька років тому прочитала про справу Зали все, що могла знайти. Доки Улофссон і далі сипав пустими домислами, їй спало на думку, що все стає на свої місця. Ще напередодні вона виявила кілька точок дотику між колишньою мережею контактів Зали й угрупованням, що називало себе «Павуки». Але тоді вона відкинула цю думку, вважаючи, що компетентність, яку розвивають у собі злочинці, має межі.

Пройти шлях від пошарпаних типів, що вешталися по мотоклубах і читали порножурнали, до крутих гакерів, викрадачів новітніх технологій — це уявлялося Ґабрієллі нісенітницею. А тепер ця думка не давала їй спокою, і вона навіть припустила, що жінка, яка допомогла Лінусові Бранделу виявити злом Балдерових комп’ютерів, — Залаченкова дочка. В одному з документів СЕПО значилося: «Гакер? Тямить у комп’ютерах?» І хоч питання видавалися, скоріше, випадковими, викликаними тим, що жінка дістала напрочуд добрі відгуки про свою роботу в «Мілтон сек’юриті», було зрозуміло, що