Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

— Знаєш, мене іноді так злить, що ти за неї весь час заступаєшся…

— Я просто намагаюся лишатись реалістом. Влада зрадила малого Авґуста Балдера, наразивши його на смертельну небезпеку, і я знаю, що Лісбет це страшенно дратує.

— Гадаєш, ми мусимо з цим миритися?

— Іншої ради немає. Вона десь там божеволіє й не знає, куди податися.

— Тоді відвези їх у Сандгамн.

— Ми з Лісбет занадто тісно пов’язані. Тільки-но з’ясується, що це вона, всі мої адреси відразу почнуть перевіряти.

— Окей, тоді…

— Що?

— Я щось знайду.

Їй самій ледь вірилося, що вона це промовила. Але з Мікаелом завжди так: коли він просив, вона не могла відмовити. Бо знала: він теж зробив би для неї будь-що.

— Чудово, Ріккі. Де?

Вона спробувала щось вигадати, проте на думку нічого не спадало, жодного імені.

— Треба добряче подумати, — сказала Еріка.

— Думай, однак роби це швидше, а потім скажи адресу і як туди дістатися Андреєві. Він знає, як діяти далі.

Еріка відчула, що їй треба вийти на свіже повітря, тому спустилася на Гетґатан і рушила в напрямку майдану Медборґарплатсен. У своїй голові вона прокручувала одне ім’я за другим, і жодне не здавалося їй надійним. На кін поставлено дуже багато, і вона знаходила вади в усіх, про кого думала, а коли й не знаходила, то не хотіла наражати людей на небезпеку чи турбувати їх таким питанням — можливо, через те, що їй самій весь час не давали спокою. З другого боку… Ідеться ж про маленького хлопчика. Його намагалися вбити, і вона пообіцяла. Вона мусить щось вигадати.

Удалині завила сирена поліційної машини, і Еріка зирнула в бік парку, станції метро й мечеті, що височіла на пагорбі.

Повз неї пройшов молодий чоловік, потайки тасуючи якісь папери, аж тут їй сяйнула думка — Ґабрієлла Ґране. Спершу вона зчудувалася. Ґабрієлла не була її близькою подругою, до того ж працювала в такому місці, де нема звичаю нехтувати закон. Отже, ідея ідіотська. Навіть просто розглядаючи Ерічину пропозицію, Ґабрієлла ризикувала б утратити роботу, а втім… Еріка не могла викинути цього з голови.

Ґабрієлла була не лише винятково добра, але й відповідальна. Еріка згадала, як того літа, десь далеко за північ чи, може, навіть на світанку, після свята раків, вони обидві сиділи в гамаку на невеличкій відкритій терасі Ґабрієллиного літнього будиночка на острові Інґаре й дивилися в прогалини між дерев на воду.

«Сюди б я прибігла, якби за мною гналися гієни», — сказала тоді Еріка, сама не тямлячи, яких гієн мала на увазі. Вона, либонь, просто почувалася втомленою й незахищеною на роботі, а той домок видався їй ідеальним пристанищем.

Він стояв на невисокій горі й був зусібіч захищений від стороннього ока деревами та схилом. Еріка добре пам’ятала, як Ґабрієлла сказала: «Якщо гієни гнатимуться за тобою, ласкаво прошу сюди, Еріко».

Можливо, це буде занадто нескромно, але попросити про допомогу все ж варто. Переглянувши список своїх контактів, Еріка повернулась у редакцію й зателефонувала Ґабрієллі за допомогою шифрувальної програми «Редфон», яку Андрей установив і їй.

Розділ 18

22 листопада

Ґабрієлла Ґране якраз бігла на термінову нараду з Геленою Крафт і робочою групою СЕПО, де мали обговорити інцидент на Свеавеґені, аж тут у неї задзижчав особистий мобільний телефон. І, хоч її переповнювала лють, а може, саме тому, вона швидко відповіла:

— Слухаю.

— Це Еріка.

— Привіт. Я зараз не можу розмовляти. Поговорімо пізніше.

— Я тільки… — повела та.

Але Ґабрієлла вже поклала трубку. Часу на розмови з друзями не було. Вона зайшла в залу для нарад з таким обличчям, ніби збиралася розпочати невелику війну. Стався витік основної інформації, вбито вже другу людину, ще одну, очевидно, тяжко поранено, і Ґабрієллі більше ніж будь-коли захотілося послати всіх присутніх під три чорти. Вони так легковажили все, палко прагнучи дістати нову інформацію, що втратили голови. Півхвилини Ґабрієлла не чула ні слова з того, що сказали в залі. Вона просто сиділа й злилась. А тоді раптом насторожила вуха.

Хтось повідомив, що журналіст Мікаел Блумквіст зателефонував у рятувальну службу ще до того, як на Свеавеґені пролунали постріли. Це було дуже дивно. А щойно їй телефонувала Еріка Берґер, яка зазвичай ніколи не дзвонить без особливої причини, надто посеред робочого дня. Може, вона хотіла сказати щось важливе чи навіть вирішальне? Ґране встала й перепросила.

— Ґабрієлло, ти мусиш це послухати, — незвично різким тоном сказала Гелена Крафт.

— Мені треба зробити один дзвінок, — відповіла вона, зовсім не журячись тим, щоб догодити голові СЕПО.

— Що за дзвінок?

— Просто один дзвінок, — промовила Ґране й вийшла.

Покинувши залу, вона рушила у свій кабінет і притьмом зателефонувала Еріці Бергер.

Еріка відразу попросила Ґабрієллу покласти трубку й набрати інший номер — той, з якого вона телефонувала сьогодні. Коли подруга подзвонила знову, Еріка миттю відчула зміну в голосі: від звичайного дружнього ентузіазму не лишилося й сліду. Навпаки, тепер Габріеллин голос звучав напружено й суворо, ніби його власниця від самого початку знала, що почує щось важливе.

— Привіт, — тільки й сказала вона. — Я, як і раніше, маю достобіса роботи. Це стосується до Авґуста Балдера?

Еріка вкрай зніяковіла.

— Як ти дізналася? — спитала вона.

— Я працюю з розслідуванням і допіру почула, що Мікаела Блумквіста попередили про те, що трапиться на Свеавеґені.

— То вас уже про це поінформували?

— Так, і тепер нам, звичайно, не терпиться дізнатися, як таке могло статися.

— Sorry. Не можу тобі сказати.

— Окей. Але ж ти нащось телефонувала?

Еріка заплющила очі й набрала повні груди повітря. Як вона могла бути такою ідіоткою?

— Боюся, що мушу звернутися до когось іншого, бо в нас, здається, назріває конфлікт інтересів.

— Я готова на нього піти, Еріко. Та мені нестерпна сама думка, що ти від мене щось приховуєш. Це розслідування важливіше, ніж ти можеш собі уявити.

— Справді?

— Так. Річ у тому, що мене теж заздалегідь попереджали. Я довідалася, що Балдерові загрожує серйозна небезпека. Та я все одно не зуміла запобігти вбивству, і з цим мені доведеться жити все життя. Тож, будь ласка, не приховуй від мене нічого.

— Мабуть, я все-таки мушу, Ґабрієлло. Мені шкода, але я не хочу, щоб ти мала через нас проблеми.

— Я бачилася з Мікаелом у Салтшебадені в ніч убивства.

— Він про це не згадував.

— Я подумала, що краще себе не називати.

— Розумію.

— Ми могли б допомогти одна одній в цій веремії.

— Звучить